Читати книгу - "Паруси над степом"

ще не знала.

Чорнорота прилюдно назвала її злодійкою. Її, чесну трудівницю, яка все життя вчила дітей: «Лучче своє латане, чим чуже хватане»…

Мати не застала коменданта — він спішно виїхав кудись. Зустріла її Ліщинська. Запінившись, кляла на все село, погрожувала згноїти разом із сім’єю. Обступили люди, дивувалися: що тут стряслося? А вона, чорнорота, верзла страшне. Буцімто Поліщуки побили її дитину і… украли годинник. Ліщинська аж тіпалася од злості:

— Завтра принеси годинник, а то хату спалю і попіл розвію! Щоб не смерділо вами!..

Черствий хліб застрявав у горлі обох братів. Аби мати лаяла їх, було б легше. Ні, вона й не згадала навіть, що оці двійко, її неслухняні діти, приносять стільки горя. Серце її боліло лише за одне: «Чи довго ще? Чи довго іуди плюватимуть в душі людей?..»

— Нічого, і на вовка знайдеться управа, — похмуро буркнув Валько, вкладаючись спати.

А Льонька, забувши про Лідині застереження, у думках пригрозив Адику: «Ну, почекай, гадику! Ти ще наплачешся!»

* * *

Притулившись до братового плеча, Льонька почав засинати. За день так накрутився на спеці, що в голові бамкали дзвони, плутались гарячкові думки. Чомусь згадалися слова Адика: «Німці прогнали ваших уже аж до Уралу…» — «Брешеш, кривий цуцику!» — рвонувся до Ліщинського. Хоч Льонька й не був красномовним, але в думках умів завзято сперечатися. Так, він умів постояти за правду і зараз, пробившись грудьми крізь натовп, виголошував на сільському майдані запальну промову: «Бреше, кривий! — кидав розлючені слова. — Ось повернуться наші, заткнуть йому пельку!» І дійсно, за селом майнуло багряне знамено, загукали гармати. Нараз задеренчали в хаті шибки. «Хто там?» — тихо озвалася Ліда. «Це я, відчиніть…» Клацнув замок, почувся уривчастий голос Гриші: «Діда Гарбу вбили!»

З Валька й Льоньки сон як рукою зняло.

— Діда Гарбу вбили! — сказав Грицько уже в хаті. — З Володькою бачили. Це страшне було, страшне.

…Останнім часом дід Гарба ходив мовчазний і похмурий, як степ восени. З-під кошлатих надбрівок поглядав на грушевий сад, куди німці затягли артилерійську батарею. Міцно, до хрускоту в пальцях стискував сухий держак сапи. Про що він думав? Що згадував? Може, в думках, крізь туман років повертався до берегів своєї молодості? Кіннота Будьонного. Шалені атаки, пісня вітрів, свист гарячих шабель… Міцно впивалися пальці в сухий берестяний держак.

Заходило сонце. Він стояв коло хати — важкий, нерухомий, наче сіра кам’яна брила. Тільки очі були живі — дві незгасні жарини в глибоких ямах. Він дивився в сад. Німці рили під грушами траншеї. І ніби чув старий, як тріщать жили дерев, як стікає янтарна кров по гілках. А потім дзенькнули сокири. Холодна сталь вдарила діда Гарбу в серце. Ворог рубав не груші, ні, ворог рубав під корінь його життя — бо то він шумів зеленим листом, то він дарував людям свої плоди.

І гаркнув зненацька грім — блискавицею впав на ворога дід Гарба. Він був страшний в ту мить. Сяйнула в руках сапа — хруснув череп німця, що валив грушу. Струснулась земля від могутнього клекоту: «Не бери чужого — опечешся, собако!» — і другий фашист брязнув у траву. Їх був добрий десяток, фашистів, та вони заклякли од страху. Не ждали такої неймовірної помсти.

— Не бери чужого! — кинувся Гарба до гармати, де, вирячивши очі, притаїлась артилерійська обслуга. Високо звів руку — оглушливо бахнув за спиною карабін. Г-а-ах! — з кров’ю видихнув дід і розпоров сапою бридку тушу. Автоматна черга різонула повітря. Поточився Гарба, та, спершись плечем на грушу, встояв на ногах. Останні думки його були про онука Семена. Лишився хлопчик сиротою. Не догледів дитину. А втім, Семен вже дорослий…

Ще якась мить — і один з пістолетом підлетів до діда, випустив у груди йому цілу обойму…

Увечері приїхав сюди комендант. Він одхльоскав по морді переляканого командира батареї, скажено гримнув на вартових: «Арештуйте цього ідіота!» Обер-лейтенат аж тіпався від люті, його біленькі вусики стовбурчились, як наелектризовані. Комендант тикав солдатам під ніс пістолетом.

— Йолопи! Всіх пошлю у штрафну!

Він довго і жовчно лаявся. Нарешті, зморившись, наказав перевести батарею в інше місце, а діда повісити на груші.

— Я їм покажу, дикунам! — погрозив комендант у бік села.

Обер-лейтенант вліз у бронемашину і покотив до села. Але скоріше за нього полетіла в Табунчанське звістка про смерть діда Гарби.

Ніч, темна дрімотлива ніч окутала землю чорною плахтою. В небі — ані місяця, ані зорі. Тут, на дні балки, темрява така густа й непорушна, що її відчуваєш всім тілом — наче тебе обліпили вовною. Десь збоку блиснув тьмяний вогник — мабуть, закурили німецькі вартові. Грицько і Володька сторожко продерлися в сад. Весь час натикалися на купи землі, на повалені стовбури й корчі. Аж ось вона, крайня груша. Диви: ворухнувся горбик. Фашист?! Ні, хтось тихо схлипував. Семен… «Не треба, друже…» Фінкою перерізав Грицько вірьовку. Звалили на плечі важке тіло і, обливаючись потом, подалися вниз, до очеретів.

— Треба поховати діда… Завтра…

Це сказав Грицько у Поліщуковій хаті. По голосу відчувалось — він смертельно зморений. Ліда дзенькнула дужкою відра.

— Ходімо на двір. Умиєшся, Гришо.

Льонька прислухався до темряви. Ось-ось, здавалось, рипнуть двері, зашкрьобають здоровенні чоботи, і, кашлянувши в кулак, обізветься дід Гарба:

— Чого принишкли, як на похоронах. Бачите — живий я. Хе-хе, не такий Гарба, щоб його з ніг звалити. Ми ще дамо їм чосу!..

А в сінях — гарячковий шепіт Грицька:

— Доки ж сидіти склавши руки?

«Пам’ятаєш слова Ібаррурі?»
(Сторінки з щоденника Ассоль)

«Вони вийшли на палубу. Була темна беззоряна ніч. Ассоль