Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

class="book">Він відкоркував пляшку шампанського. Тицьнув мені в руку келих. Я поморщилася: ну хто ж п’є шампанське на балконі музею?

Але я не наважилася його кривдити. Зрештою, він виконав обіцянку: показав мені те, чого я ніколи не бачила й чи навряд ще колись побачу.

— Ти на Ейфелевій вежі була? — він дивився на Москву крізь свій келих, на світло.

— Ні.

— І не ходи. Там такі черги, тиснява, духота... Тут — геть інше.

— Знатиму.

Він уловив у моєму голосі іронію, але нічого не сказав. Треба було якось пояснити, що я вдячна йому за цю фантастичну прогулянку, але, як і раніше, нічого не винна. Ми окремі люди, ми з різних світів, але я не хочу здатися грубою...

— Там зверху, за гербом, живуть соколи, — сказав він.

— Правда?!

— Точно. Полюють на голубів. Тут подекуди можна кісточки знайти.

— Жах який.

— Хижаки, що тут скажеш. Живуть собі на верхівці історичного будинку, як у горах або в лісі. Вільні...

У його голосі мені почулася заздрість.

— На фіг таку волю, — я знову подивилася на вогні. — Якщо тобі цікава моя думка — я на боці голубів. І...

Я на секунду затнулася, думаючи, чи можна говорити про це вголос.

— ...І я б захищала голубів від цих соколів... якби могла, звісно.

— Голуби скрізь гидять. Якби ти бачила, що діється на площі Сан-Марко.

— Зате голуби нікого не жеруть. Не кидаються згори на спину, не встромляють кігті, не забирають чужу любов...

— Що?

Я прикусила язика:

— Це метафора.

— А-а, — сказав він замислено.

І замовк, наче забув про мене. Так ми стояли мовчки, дивлячись на місто, хвилину, другу, десяту; холодний вітер став проймати мене під курткою, і звідкілясь з’явилися думки про те, що буде, якщо сторож помітить незаконне проникнення на об’єкт...

І тут у кишені задзвонив телефон. Я смикнулася й ледь не вивалилася за балюстраду, Сем злякано схопив мене за лікоть — й одразу випустив.

— Привіт, мамо, — сказала я в трубку.

— Привіт, ти чого не дзвониш?

— Е-е... Мамо, я тут трохи зайнята...

— Уже пізно, чого це ти зайнята? Давай, збирайся спати, перед сном треба сорок хвилин уникати мозкової активності...

— Зроблю, мамо. Як у тебе?

— Усе добре... На добраніч!

— На добраніч.

Я сховала телефон. Ми знову мовчали. Місто пульсувало, мерехтіло вогнями.

— Ти не злися на неї, — сказав Сем.

— Чого ти вирішив, що я злюся?

— Багато хто злиться. Гіперопіка і все таке.

— Я не злюся.

— І правильно.

Щось у його голосі змусило мене насторожитися:

— А твоя мама...

— Померла, коли я народився. Я її не пам’ятаю.

Мені стало дуже холодно, хоча вітер ущух.

— А батько?

— Батько... в Лондоні. Здається, що він завжди там був...

— Що значить «здається»?!

— Та бачиш, у мене дивна вибіркова пам’ять. Я дитинства не пам’ятаю взагалі. Напевно, в мене розлад прихильності. Нічого, що я тобі про це кажу?

Я не знала, що відповісти. З одного боку, мені стало страшенно його шкода. З другого... він так легко про це розповідав. Ану ж це його звичайна практика — по секрету плакатися дівчатам про свої біди, тиснути на жалість?

— Забудь, — він відвернувся. — Я сказав зайве.

З одного його руху мені стало цілком ясно, що він говорив щиро і вперше. Що йому непросто було наважитися. І що його слова зустріли з настороженістю й підозрою; вуха мої спалахнули так, що на них небезпечно натягнулася шкіра.

— Сем, послухай, я теж... Мій батько нібито кинув матір до мого народження, але я вірю, що не кинув, а з ним щось сталося. І все, що від нього залишилося, — кулон...

Я потягнулася до амулета — і згадала, що загубила його. Пережила короткий приступ розпачу, зціпила зуби:

— Сем, я тебе чудово розумію, але мені простіше, бо від дівчат очікують, що вони говоритимуть про свої почуття. А чоловіки повинні мовчати, як бовдури, навіть якщо в них серцевий м’яз рветься надвоє...

Він дивився на мене. Крізь маску мажора-реготуна я раптом побачила хлопчика, яким він був колись, — страшенно самотнього, заваленого іграшками з Hamleys, невротика, що навмисне забуває кожен свій порожній і нудний день. Не усвідомлюючи, що роблю, я потяглася до нього й поклала руки на плечі. Я