Читати книгу - "Пригоди Романа та його друзів на Дріоді"

викотили його з багна. Потім знову запрягли віслючка та поїхали далі.

Дорога вперто спускалась все нижче і нижче. Задуха давила на голову та стискувала легені. Почало дерти у горлі і стало ще важче дихати. Небо, чомусь, швидко темніло, хоча було десь близько полудня.

— Зараз, певне, буде гроза, — сказав Рома.

А в наступну хвилину небо прорізали сотні блискавиць і оглушливо вдарив грім.

— Швидко ховаємось, поки не почалась злива, — і направив віслючка під високий тамаринд, з товстелезним та розлогим гіллям. Дерево здіймалось вище від усіх інших та мало майже водонепроникне шатро зі сплетіння гілля та листя.

Ледь вони встигли сховатись під деревом, як хлинув дощ. І не просто дощ, а небо ніби розверзлось та звідти потоками почав хтось лити воду, що стіною відділила дітей від довколишнього світу. Відразу ж смеркло. Роман, Тася та Пірат залізли всередину фургона і тільки визирали звідти. Віслючок теж, видно, добряче злякався, бо тремтів усім тілом, боком притулившись до товстелезного, щонайменше зо п’ятдесят метрів в діаметрі, стовбура. Раз-по-раз спалахували блискавки та гримів грім, що ніби молотом бив по фургону, дереву, під яким діти знайшли прихисток, та їхніх головах.

— Шкода, що Террі не може сюди залізти. Так і нам, і йому було би спокійніше, — прокричала Тася до Романа. У гулі стихії її крик здався хлопцю шепотом. Ревіння вітру та шум дощу заглушали все довкола.

А потім почався град, що був розміром у тенісні м’ячики. Він товк по покриттю фургона, на щастя, дуже міцному, зрізав листя та гілки, що іншим, вже зеленим градом, сипались довкола.

— Слухай, Ромо, а мені чомусь робиться страшно. І коли все стихне, хочу повернутись назад.

Роман, відвернувши від дівчинки голову та ховаючи очі, сказав:

— Я не хотів тобі говорити, але Зіб не виходить на зв’язок. Як думаєш, вони спеціально залишили нас сам-на-сам з їхньою загадковою природою, чи щось сталось зі зв’язком?

— Не знаю. Почекаємо трохи, перш ніж прийняти якесь конкретне рішення. А як справді щось сталось? Наприклад, потужні магнітні бурі чи активні викиди плазми на їхньому Раміду. Я чомусь не вірю, що дріодці могли кинути нас напризволяще. На звичайних шахраїв вони не схожі, — тверезо розсудила Тася, якій надзвичайно сподобались мешканці Дріоди і тепер, коли гроза почала потроху вщухати, відразу ж передумала вертатись.

— Гаразд, зачекаємо. — Рома, промовивши це, виглянув з фургона.

Дощ помалу переставав, але великі краплі все ще барабанили по брезентовому верху та листю дерев. Бідолашний Террі геть змок, на додачу, його ще й добряче потовк град, та тваринка мужньо зносила природні негаразди і навіть не подала жодного тривожного чи жалібного звуку.

— Як ми маємо зігрітись? — запитала, цокочучи зубами, трохи від холоду, трохи від страху, Тася. Зляканий Пірат, притиснувшись до її ніг, час від часу повискував.

Роман мовчки вийняв з якогось лантуха, бо тільки він знав, що і де у них знаходиться, щось типу фуфайки та загорнув у неї тремтячу дівчинку.

Пройшло ще півгодини і дощ ущух зовсім. Але натомість почувся ще якийсь, багато грізніший від того, що створювала гроза, шум.

— А це ще що? — скрикнула Тася.

— Думаю, вийшла з берегів твоя знайома річка, — криво посміхнувся Роман.

— Куди ж тепер нам подітись?

— Не думаю, що вона дістанеться аж сюди, та про всяк випадок нам потрібно бути напоготові, — хоробрився хлопець перед сестрою.

Раптом почувся глухий тупіт багатьох ніг і повз їхнє тимчасове пристанище почали пробігати цілі стада звірів. По деревах плигали зграї мавп, у траві шурхотіли та звивались змії, тритони, ящірки. Очі у всіх були розширені від жаху.

— Ой, глянь, що це? — раптом закричала Тася. Роман подивився туди і помітив якогось дивного птаха, схожого на тих, що їх малювали в «Історії стародавнього світу».

— Птеродактиль! Ні. Ті менші. Що ж це таке?

— А чому ти так дивуєшся? Зіта ж говорила, що тут водяться навіть дракони та мамонти. Маємо грандіозний шанс з ними познайомитись.

— Це, здається, була не Зіта, — не згодився з Тасею Роман.

— Яка різниця, хтось із них.

А тим часом звірів, плазунів, земноводних і птахів ставало дедалі більше. Скоро ціле море голів — рогатих, вухатих, вусатих — заполонило все ген до обрію.

— Рятуймо віслючка. Вони його затопчуть, — закричала добросердна Тася. Роман вистрибнув та відтяг фургон по другу сторону стовбура, а потім туди ж завів Террі, якого він перед тим випряг. Вони з сестрою заволокли його до середини і Роман швидко запнув отвір. А через хвилю величезна хвиля накрила фургон.

Розділ 12

«Я ще жива? — подумала Тася, прийшовши до тями. — А де ж усі? Ми ніби пливемо, чи мені так здається?» Дівчинка важко підвела голову і з радістю побачила поряд з собою брата, собачку та