Читати книгу - "Доки смерть не розлучить нас"

Більше свого коханого вона вже ніколи не бачила.

– Я знаю, – тихо сказала Алевтина Михайлівна, взявши мене за руку, – що щось схоже зараз відбувається і з тобою. Після зустрічі із Солодовніковим я зрозуміла, що він ні перед чим не зупиниться заради того, щоб ти була з ним.

– Але я…

Я рішуче хитнула головою, пориваючись щось заперечити.

– Послухай, що я тобі скажу, моя дівчинко, – зупинила мене Алевтина Михайлівна. – На відміну від моєї, в твоїй історії є шанс. Солодовніков тебе кохає, я бачила це в його очах. Він не зможе тебе скривдити. Принаймні доти, доки матиме хоч якусь надію. Дай її йому. Заради себе і того юнака, який готовий віддати за тебе своє життя.

Алевтина Михайлівна стиснула мою руку і тихо продовжила:

– Солодонікова посилають на навчання до Москви. Це я знаю достовірно. Прошу тебе, залиш йому надію. Тобі потрібно закінчити училище і… багато чого ще зробити. А там, дасть Бог, все зміниться.

Я обійняла Алевтину Михайлівну і притулилася щокою до її щоки.

– Дякую вам за пораду… за все. Я скористаюся нею. Заради того, що потрібно ще зробити…

Після тієї розмови з Солодовніковим у кабінеті заступника директора училища я зустрічалась із ним ще кілька разів. Кожного разу він приходив з квітами та з квитками в театр чи кіно. Він не намагався навіть обійняти мене в темній кінозалі, але його захоплені погляди, вся поведінка свідчили про закоханість. Мені це було навіть приємно, проте я ні на хвилину не забувала, заради чого проводжу час з цим молодим і гарним енкаведистом.

Наступного дня після розмови з Алевтиною Михайлівною Солодовніков перестрів мене після занять неподалік від училища. Так він робив кожного разу, коли хотів мене побачити: несподівано з’являвся поряд, ніби виникав нізвідки.

– Привіт, Марієчко, – приязно заусміхався цей Іван Васильович, ніби він і не здогадувався, що Алевтина Михайлівна могла розповісти мені про ту їхню «випадкову» зустріч у сквері. – Ось, це тобі.

Він простягнув мені букет червоних троянд. Від нього пахло алкоголем.

– У мене таке відчуття, – продовжив Солодовніков, коли я взяла квіти, – ніби ти не повірила в те, що я розповів тоді про твого батька. Тож я вирішив показати тобі зізнання, власноручно написане його колишнім побратимом Тихим. Хоча це, звісно, й заборонено…

Мені, звичайно, хотілося побачити зізнання зрадника. Та я мовчала, очікуючи, що буде далі.

– Ми можемо піти зараз в управління, і я продемонструю тобі цей документ, – продовжив Солодовніков, дивлячись на мене якимось вивчальним поглядом. – Чи я таки помилився і ти віриш мені на слово?

– Я вам вірю, Іване Васильовичу, – нарешті перервала я мовчання. – Та не буду приховувати, що хотіла б на власні очі побачити цей… наклеп на мого батька.

– Що ж, – ніби аж зрадів енкаведист, – ти зможеш переконатись у моїй щирості. І не тільки у щирості…

Я чомусь не звернула уваги на його останню фразу.

– Ця зі мною, – сказав Солодовніков черговому при вході, і той, пильно подивившись на мене, кивнув.

Камінними сходами ми мовчки піднялись на другий поверх і пішли довгим напівтемним коридором. Мені стало моторошно від одного лише усвідомлення, що перебуваю у стінах будівлі, яка зазнала серед людей недоброї слави катівні. В душу почали заповзати якісь злі передчуття. Та відступати вже було пізно.

– Прошу, – мовив Солодовніков, гостинно відчиняючи переді мною двері одного з кабінетів. – Заходь, Марієчко, і будь, як вдома. Це моє службове, як я його називаю, житло.

Він увімкнув світло, і я побачила доволі велике приміщення, у якому були лише масивний стіл з настільною лампою, кілька стільців і металевий сейф. Справа у стіні виднілись іще одні двері.

Господар кабінету допоміг мені зняти пальто і галантно підсунув стільця.

– Поки ти читатимеш, – сказав Солодовніков, відчиняючи сейф, – я приготую чай і щось до чаю.

Він вийняв із сейфу товсту течку і, порившись у ній, дістав якогось папірця. Нахилившись наді мною, він поклав його на стіл. Я знову відчула запах алкоголю.

Солодовніков повернувся до сейфу, а я з нетерпінням взяла списаний каракулями аркуш паперу. Якийсь Бурченко Степан Феодосійович зізнавався в тому, що впродовж 1921–1929 років був у загоні гайдамаків отаманів братів Блажевських з Холодного Яру і мав псевдо Тихий. З-поміж інших своїх побратимів він називав і Івана Білоуса на псевдо Зайда, з яким, зокрема, влітку 1921 року здійснював напад на рабкоп у Млієві, під час якого загинули голова рабкопу, двоє міліціонерів та чопівці, кількість яких йому невідома. Внизу під цим зізнанням стояла дата – травень 1935 року. На той час мого батька вже більше двох років не було на світі. Може, саме цим і пояснюється, чому так звані органи не стали переслідувати його сім’ю? А може, це просто фальшивка, які, володіючи певною інформацією, енкаведисти робили для звітності…

Від роздумів мене відволік стук якогось предмета об стіл і дзенькіт скла. Звівши погляд, я побачила Солодовнікова, який ставив на стіл тарілки. Поряд з ними стояли почата пляшка коньяку і два стакани. Сам господар був уже добряче збуряковілий. Мабуть, поки я читала, встиг прикластись до пляшки.