Читати книгу - "Риб’яча кров"

Оліна тримала обома руками на колінах пляшку вина, ми дивилися на вогнище й із навколишньої темряви до нас долинали звуки лісу, а знизу — плюскіт води.

— Як у тебе з Хозе? — запитала Оліна, не відводячи погляду від яскравих вугликів у вогнищі.

Через хвилину мовчання я повернулася до Анни. Вона задумано дивилася на кінець прута, на якому пеклася наша вечеря.

— Ніяк, — сказала вона.

— Як «ніяк»? Ти з ним іще зустрічаєшся? — не полишала її Оліна.

— Мабуть, ми з ним розійдемося.

— Знову? Ви постійно тільки те й робите, що розходитеся.

— Лиши це, Олі, — сказала я й потягнулася до неї по пляшку.

— Я хочу тільки знати, чи вони зустрічаються, — захищалася Оліна й подавала мені вино, дивлячись на Анну.

— Хозе хоче, але я вже ні.

— Тобі щось у ньому не подобається? — не вгавала Оліна.

— Так.

— А що?

— Майже все.

— Що «все»?

— Він такий… селюк, — сказала Анна й розсміялася.

— І ти йому скажеш, як він за тиждень прийде з війська, що даєш йому відкоша?

— Мабуть, так, — неохоче відповіла Анна на запитання Оліни.

У картатій сорочці з коротким волоссям вона була схожою на хлопця, але з ніжного обличчя з трохи завеликим носом світилися красиві блакитні очі, два маленькі неба блищали у відсвітах палаючого вогню.

— Поїдете наступної суботи до Бржехова на танці? Там гратимуть «Фантомаси», — промовила я.

— Я б поїхала, — відгукнулася Оліна, — але Петр далеко, а я не хочу бути третьою зайвою.

— Але я теж поїду сама, хіба ж Зденєк кудись вилізе? — ковтнула я з пляшки й подала її Анні.

— Хозе міг би взяти автівку, — поглянула Оліна на Анну, — він уже, мабуть, буде вдома. Нас було би саме четверо.

Вино мені розбурхало кров, Оліна роздала хліб, ми поклали на нього запечені сосиски. Темрява вже повністю нас поглинула, я накинула на себе светр, і ми заходилися їсти.

— Ви гадаєте, Хозе — нормальний хлопець? — запитала раптом Анна.

— Ти це вже, мабуть, перевірила, ні? — засміялася Оліна.

— Я чула, що він у нього маленький, — сказала я.

Оліна засміялася: «Напевно, Хозе важить центнер».

Анна почервоніла. Неподалік від нас щось затріскотіло, і ми насторожилися. Анна підвелася й роззирнулася, але було вже темно. Полум’я освітлювало лише невеличке коло, навіть річку під нами ми вже не бачили, лише відчували її повільне жебоніння.

— Що ти мала на увазі? — запитала я в Анни.

— Ну, мені б хотілося когось, хто справді того вартий, хто є чоловіком.

— У сенсі, що він не боїться, чи що? — запитала Оліна.

— Так, я це маю на увазі. Знаєте, що мені якось дід розповідав? — Анна зробила паузу, а коли тишу ніхто не порушував, продовжила: — У 1939 році він п’ятнадцятого березня стояв обіч дороги на Будєйовіце, доки по ній їхали німецькі військові автівками й мотоциклами…

— І що? — озвалася Оліна.

— Ну, тоді йшов сніг, віяли завії, і дід із іншими хлопцями мали, здається, розчищати дорогу лопатами. Тим нацикам.

— Наші хлопці прибирали там сніг, аби німчугани, які на нас напали, могли проїхати? — повторила Оліна.

— Райони мали забезпечувати чистоту доріг, — пояснила Анна, — бургомістр покликав хлопців із лопатами, і вони пішли…

— Так-так, а ти можеш уявити наших хлопців? Маю на увазі зараз, — додала Оліна.

— Тобто якби приїхали німці? — запитала я.

— Гано, це ж усе одно, ні? — втрутилася Анна. — Німці, росіяни чи китайці — просто якісь окупанти. Ти думаєш, наші хлопці також розчищали б їм дорогу?

— Я думаю, що Хозе б пішов, — сказала Оліна, — отримав би лопату й кидав би…

Ми розсміялися, а потім я зрозуміла, як Анна посерйознішала. Я нутром відчувала, як добре її розумію. Я подала їй пляшку, вона була вже майже порожньою.

— А що Зденєк, пішов би відкидати сніг? — втрутилася в цю хвилинку тиші Оліна.