Читати книгу - "Спалені мрії"

Прочитавши його вголос, вона підвела на них свої здивовані очі.

– Їй-богу, не знаю, що це. Такого ще не було. Ніхто такого не отримував. Якби було, то люди сказали б. – Вона вдивлялася в той папірець і боялася сказати правду.

– Про те вже давно думала, бо новий голова все частіше став говорити про похоронки, які незабаром посиплються на село, як сніг на голови.

– Чого мовчиш, скажи прямо! – наполягала Катерина. – У кого ж мені ще питати, як не в тебе? Ти біля начальства ходиш, то ти точно знаєш. – Катерина підходила все ближче й ближче. Її перекошене обличчя, її колючі запалі темні очі, загострений ніс виражали такий страх, що в Тамари навіть мурашки по спині побігли.

– Катерино, побійся Бога, я тут до чого? Розношу, і все! Можу написати, прочитати і зрозуміти також, я ж сім років ходила до школи і вчилася непогано, – ніби виправдовувалася з переляку.

– То чому не кажеш, коли розумієш? Ти принесла, ти й розказуй, – не зводила з неї очей Катерина.

Налякавшись і собі, дід Кирило схопив її за руку, щоб, бува, чого дурного не надумала.

– А що тут розуміти? Унизу он підпис і печатка військової частини. Зміст ви вже читали. Пишуть, що загинув ваш чоловік. – Тамара вже шморгала носом, ніби саме вона була в тому винна. – Я не зобов’язана читати вам листи, тим більше такі. Ви й самі все зрозуміли, просто повірити в написане важко.

– Та ні, може, тут якась помилка. Ану, ходімо до твого начальника, нехай він нам малограмотним розтлумачить. – І Катерина, витираючи сльози, які капали прямо на стареньку куфайку, взяла її під руку і не повела, а просто потягла до центру.

– Катерино, схаменися, – наздоганяв дід Кирило. – Чого ти хочеш добитися? Не такі вже ми й безграмотні, що написано, те й прочитали. Хіба той начальник більше знає? Він в одних військах воював, а Мирон твій – в інших!

Але Катерина не вірила до кінця тому листу і поспішала далі.

– Чого стоїте мовчки, – гримнув на сусідок Кирило, – бачите, – людина в горі, не знає, що їй, бідній, робити, от і шукає того, хто їй скаже, що то неправда. Підіть же й ви з нею, бо як їй самій додому повертатися. Виручайте, дівчата, одна одну, ваші ж хлопці теж на фронті.

Коли дві сусідки побігли доганяти Катерину, дід Кирило забрав відро своєї бідової симпатії та пішов носити їй воду. Через годину, помітивши жінок на дорозі, він знову став біля свого двору і не знав, що в них питати. Катерина сама кинулася йому на шию і почала голосити. Зійшовся весь їхній дружний куток, усі умовляли, щось радили, а згодом повели вдову додому. Її син Сашко, попоравши худобу, почав прислухатися до розмов дорослих, а зрозумівши, що батька більше нема, сів у хаті з двома невеличкими сестричками, і вони разом плакали за ним.

Звістка про похоронку вмить розлетілася по селу. Наступного дня з самого ранку йшли в Катеринину хату її родичі хто з трьома коржиками, хто – з двома пиріжками чи зі скибкою хліба. Сусідки топили піч і подавали до столу гарячий борщ. Усе було, як на поминках. Прибігла і Мар’яна із сестрами, почувши про похоронку на рідного брата. Вони принесла пляшку горілки, яку передала Горпина Петрівна, змішавши трохи свого спирту з колодязною водою. Налили чарку і покійному Мирону, накрили шматком хліба і поставили на підвіконні. Катерина жалібно схлипувала, розмовляючи з ним, мов із живим, який нібито прийшов до них у цю хвилину, – такими були звичаї цього краю. А вийшовши звідти, всі спішили додому, ховаючись від невидимої руки смерті, яка тепер щодня вказувала на чиюсь хату.

Після того носила Тамара листи по селу порожніми вулицями. Більше ніхто її не зустрічав, а побачивши, навіть ховалися – не від неї, звичайно, а від тих страшних повідомлень, які все частіше траплялися в її торбині.

– Мар’яно, та вийди ж сюди, невже мені стукати по вікнах у кожному дворі. Не буду я більше носити. Я теж людина, вже й роботи такої не хочу, – ледь не плакала вона.

Мар’яні соромно було, але страх перемагав.

– Не сердься на нас, – одразу винувато опускала очі. – Ти ж бачиш, куди воно повернуло? Хоч і дивно, але й мені здається, що можна від того сховатися. – Знову сором смикав її за обличчя. – Листи носи, бо не ти ж винна в тому, що на фронті стріляють, – намагалася хоч якесь втішне слово сказати, а осмілівши, простягла руку. Коли на неї ліг трикутник, як і минулого разу, ледь його відкрила. І тільки побачивши в кінці листа підпис «Митя», полегшено зітхнула: «Це Митя Улянин знову написав. Не дитина, а золото».

Поштарка побігла далі, а Мар’яна дивилася їй услід та чекала, до якої хати та поверне. Від того, що не отримала того чорного папірця, душа на радощах аж підплигувала. Було й раніше так – враз все їй стане милим, захочеться сісти в красиву карету та їздити на ній по хмарах. У кожне подвір’я кидати чарівні квіти, аби всі раділи і були щасливими. Для неї її велике село – це велика родина, яка просинається ще коли й сонце не зійшло, а лягає, коли темрява на хати насунеться. Увесь день тут щось відбувається. Яке б не було життя, а люди спілкуються. «Мабуть, це все від давніх прародичів, які завжди жили громадами, бо лише так могли вижити». – Вона майже нічого про них не знала, але їй здавалося, що на цій землі