Читати книгу - "Облога Белза"

і звіра і ворога убирати вухом, не бачачи, але тоді він був сам-один. А тепер його поставили, татарською мовою кажучи, отаманом.

Рано.

Рано!

Рано!!!

Слуга ординський думав із такою силою, що, здавалося, його думки лунають над лісом.

Ось, нарешті!

Навіть сокиру хтось обновив, ударив по дереву. Не по тому, що рубатимуть. Якийсь пень ударив, бо сила грає.

Одну жахливу мить здавалося Єлизарові, що не зможе він ані сказати, ані рушити з місця,  — так задубів. Але з горлянки старого вирвався хриплий звук, і вони рвонули вперед  — тепер хай сніг падає! Хай кущі тріщать, хай!

Здолавши ті приблизно тридцять кроків, які відділили їх від узлісся, вони вискочили проміж пеньків і побачили боснійців, що відступали протоптаною стежкою.

Слабким місцем боснійців був хмиз, тим паче що з незвички до нашого клімату вони палили набагато більше, аніж потрібно. Двічі на день, уранці та ввечері, до найближчих дерев відправлялися сім-вісім воїнів.

Чисельна перевага була на боці ворога  — із Єлизаром було п'ятеро, він шостий. Проте боснійці не взяли із собою луків, були озброєні лише кордами та сокирами, не мали навіть щитів, бо вважалося  — як хтось лісом підкрадеться, то зі скелі побачать, не такий він уже й густий той ліс.

Та Єлизар провів свої півдюжини, і тепер боснійцям не було порятунку, бо в минулі дні вони вирубали стільки дерев, що відстань до табору  — майже півтора перестріла[91]. А перестріл  — це відстань, з якої можна стріляти по цілому війську, а щоб улучити в окремих людей  — потрібна відстань майже удвічі менша.

Єлизар махнув пращею і практично тієї ж миті метнув сулицю, яку використовував як опорну палицю для лиж. Поряд ляснула дуже добра Шпакова куша, і він одразу ж теж метнув сулицю. Решта також стріляла й кидала...

Вісімка боснійців була перебита, а їхній командир постав перед непростим вибором. Що робити? Атакувати?

Але зі скелі вже кричали, бо решта загону йшла на допомогу відкрито; сніг сипався з потривожених гілок, та ясно, що точну чисельність згори не видно. До того ж луки боснійців на такому морозі були ненадійні. Щоправда, тепер (якщо командир не дурень, а він не дурень) вони в теплій печері, але якщо їх звідти дістати, то дуже скоро... Тому луки прибережуть до штурму.

Так само, ніде правди діти, більшість волинських луків не ліпша, їх довелося залишити в таборі, однак знайшлося кілька луків та куш, яким мороз не страшний.

Зараз!

Один із п'яти ворогів, що був у невеликій крижаній фортеці на вершині скелі, полетів униз. Ще один осів на землю, троє сховалися за крижаним валом.

Он там, праворуч, до скелі можна було підійти кроків на півтораста.

Командир щось прокричав знизу, і стос хмизу на вершині майже зразу спалахнув.

Як і гадали, обстріл спостерігачів нагорі змусив ворога запідозрити, що напав усе ж таки Любартів передовий полк, точніше — його передова сотня. Упевненості не було, але в таких випадках ліпше перестрахуватися... Проте становище на полі бою це ніяк не змінювало.

Тепер головним польським силам була забезпечена тривожна ніч, утім, допомогу боснійцям Казимир не пошле, розуміючи, що, поки допомога доскаче, корогва або сама порятується, або складе зброю.

Попереду в них ціла ніч.

Командир боснійців вагався. Якщо це Любарт, то треба здаватися, Лайош викупить. Але летючі загони полонених не брали... Та й узагалі, убивства полонених були поширені значно більше, аніж можна було подумати, читаючи лицарський кодекс. Порівняно недавно, під час битви при Слейсі[92], у полон потрапили французькі воєводи Кіере та Бегуше, і обох стратили за наказом англійського короля. Можна собі уявити, як кусали собі лікті ті, хто захопив їх у полон,  — який викуп пропав!

Тому командир лучників вирішив: оборонятися в крижаному укріпленні, у разі крайньої потреби спалити обозні сані, що затуляли прохід, дерев'яні сідла коней  — і таким чином протриматися до ранку.

Кожен елемент плану, розробленого боярином Васильком, був ризикованішим за попередній, і ніхто не відчував цю ризикованість ліпше, аніж Козма та Васко, які повзли по снігу, часом навіть занурюючись у нього.

Скеля з одного боку уривалася круто, і саме там була печера. Там і побудували крижаний форт.

Для того щоби змінити п'ятірку на горі, витягали санки з «брами», зміна робила півколо, підіймалася вгору, «гарнізон» верхнього укріплення витягав зрублену смеречку, яка закупорювала вхід...

Тепер ті троє, що залишилися в цьому маленькому укріпленні на вершині, посліпли й поглухли. Посліпли, бо поряд із ними горіло сигнальне вогнище, а поглухли, бо потривожені коні без угаву іржали.

І, опинившись упритул до валу, там, де їх було важко побачити, волиняни випросталися. Великий кремезний Васко підхопив маленького, однак жилястого Козму і просто перекинув його... Козма впав на ноги, а наступної миті ввігнав меч у найближчу фігуру, бо своїх тут не могло бути. Тієї ж миті щось обпекло його бік, і в очах назавжди згасло світло  — один із боснійців зорієнтувався миттю, інстинктивно вдарив кордом раніше, ніж зрозумів, що до чого.

Однак смерека просто перекинулася, і в укріплення ввірвався велет Васко, який ударом шаблі, завданим із надлюдською силою, проломив захист боснійця й зарубав його. І знову, неначе якесь прокляття, сам попався точно так само, як його друг,  — поки вбивав одного, другий заколов його кордом. Уже помираючи, волинянин ударив супротивника ногою, скинувши вниз.

Боярин Василько недооцінив ворога, і на цьому етапі бою розміняв двох найліпших своїх рубак на трьох бійців противника, щоправда, також не найгірших.

Однак і становище боснійців різко погіршилося: уже темніло, а отже, скоро загін зможе