Читати книгу - "Дивні пригоди Петера Шлеміля"

я був усім забезпечений і, не гаючись, розпочав нове життя як приватний вчений.

Я мандрував скрізь по землі, то виміряючи її висоти, температуру її джерел або повітря, то спостерігаючи тварин, вивчаючи рослинність. Я поспішав від екватора до полюса, з однієї частини світу до іншої, порівнював результати своїх досліджень. Їсти мені переважно доводилось яйця страусів або північних морських птахів, плоди тропічних пальм та бананів. Сурогатом щастя, якого мені бракувало, була нікотіана, а співчуття людей і спілкування з ними заміняла любов мого вірного пуделя, що стеріг мою печеру в Фіваїді. Коли я вертався додому з новими скарбами, він радісно стрибав на мене і по-людському давав відчути, що я не самотній на світі. Проте одна пригода таки змусила мене ще зіткнутися з людьми.

11

Одного разу, загальмувавши свої чоботи, я збирав на північному побережжі лишайники та водорості. Несподівано з-за скелі вийшов назустріч мені білий ведмідь. Скинувши пантофлі, я хотів перескочити на голу скелю, що стриміла з води, а звідти на протилежний острів. Однією ногою я впевнено ступив на камінь, але зненацька шубовснув у воду по той бік скелі, бо не помітив, що з другої ноги не зняв пантофлю.

Крижаний холод охопив мене, і я насилу вирятував своє життя з цієї небезпеки. Діставшись до берега, я щонайшвидше побіг у Лівійську пустелю, щоб обсушитися. Та перш ніж я добіг туди, сонце так напекло мені голову, що я, зовсім хворий, помчав знову на північ. Я намагався швидко рухатись, щоб знайти собі полегшення, а тому невпевнено, але швидко крокував з заходу на схід, зі сходу на захід. Я потрапляв то в білий день, то в темну ніч, то в літню спеку, то в зимовий холод. Не знаю, чи довго я так тинявся по світу. Я весь горів у лихоманці й з острахом відчував, що ось-ось знепритомнію. На моє нещастя, в цій метушні я ще й на ногу комусь наступив, і таки, мабуть, добре, бо у відповідь дістав такого стусана, що аж упав на землю.

Прийшовши до тями, я побачив, що спокійнісінько лежу собі на м’якій постелі, в просторій чудовій палаті. Поряд — ще кілька ліжок. В головах у мене хтось сидів. По палаті від ліжка до ліжка ходили якісь люди і розмовляли. Вони підійшли ближче, і я почув, що йдеться про мене. Та називали мене чомусь «Номер дванадцятий», а на стіні, в ногах — ні, я не марив, я ясно прочитав на чорній мармуровій табличці великими золотими літерами цілком правильно написане своє ім’я:

ПЕТЕР ШЛЕМІЛЬ

Нижче під цим ще два рядки, але я був дуже слабкий і не міг їх розібрати. Я знову заплющив очі.

Я чув, як хтось голосно і виразно читав щось про Петера Шлеміля, але цілком зрозуміти не зміг. Потому бачив, як до мого ліжка підійшов привітний чоловік і дуже гарна жінка в чорному вбранні. Їх постаті були мені ніби знайомі, але я ніяк не міг пригадати, хто вони.

Минуло небагато часу, і я почав видужувати. Мене звали «Номер дванадцять». Цей «Номер дванадцятий» через свою довгу бороду вважався за єврея, проте його доглядали не гірше за інших. Що в нього не було тіні, цього, здається, не помітили. Мої чоботи і все, що було при мені, коли я сюди потрапив, зберігалось, як мене запевняли, у повній цілості, і буде повернуте мені, коли я видужаю. Шпиталь, де я лежав, звався Шлеміліум. Те, що кожного дня читали про Петера Шлеміля, було не що інше, як нагадування молитися за нього — фундатора і доброчинця цього закладу. Привітний чоловік, котрого я бачив біля свого ліжка, був Бендель, а прекрасна дама — Мінна.

Я видужував у Шлеміліумі невпізнаний і потім довідався, що лежу в рідному місті Бенделя, де він на решту моїх грішних грошей заснував шпиталь мого імені і де нещасні благословляли мене. Сам він наглядав за шпиталем. Мінна овдовіла. Нещасливий процес коштував Раскалеві життя, а їй самій більшої частини статків. Її батьків не було вже на світі. А Мінна жила тут побожною удовою і творила доброчинні діла.

Якось вона біля ліжка «Номера дванадцятого» розмовляла з паном Бенделем. Він її запитав:

— Чому ви, шляхетна пані, так часто ходите сюди і дихаєте цим нездоровим повітрям? Невже доля була така жорстока до вас, що ви бажаєте вмерти?

— Ні, пане Бендель, відтоді, як я доснила мій довгий, страшний сон і внутрішньо прокинулась, я почуваю себе добре. З того часу я вже не бажаю смерті, але й не боюсь її. З того часу я бадьоро дивлюсь на минуле і майбутнє. Хіба це не щастя для вашої душі тихо і побожно служити вашому панові і другу?

— Хвалити бога, так, шляхетна пані. Все це так дивно вийшло. Ми, не замислюючись, пили з повної чаші і радість і гірке горе. Тепер вона порожня. Будемо сподіватися, що це було тільки випробування і, озброївшись мудрим досвідом, ми чекатимемо справжнього початку. І цей справжній початок настав, і не бажано, щоб перше фіглярство вернулось назад. А взагалі добре, що ми пережили усе те. Мені хочеться вірити, що нашому давньому другові тепер краще, ніж було тоді.

– І мені також, — погодилась прекрасна вдова, і вони обоє пройшли мимо.

Ця розмова справила на мене глибоке враження. Але я вагався, чи мені відкритися їм, чи піти невпізнаним. І я вирішив. Попрохав дати мені паперу та олівця і написав такі слова:

«Вашому давньому другові тепер живеться також краще ніж тоді. Хоч він і покутує, але ця покута