Читати книгу - "Зірки Егера"

— Заглянь-но туди, синку,— попросив піп,— взнай, корчма це чи щось інше. Ми тут і коней погодуємо.

Гергей заїхав у подвір'я і трохи згодом вернувся.

— Хата порожня,— доповів він,— навіть двері незачинені.

— Дарма, коней хоч можна погодувати.

Назустріч їм вибіг білий кудлатий песик. Крім нього, не видно було ні душі.

Священик зіскочив з воза і обійшов весь дім.

— Чи є хтось вдома? — гукав він у двері й вікна.

У хаті було темно. Ніхто не відповідав. На порозі лежала розбита скриня. Видно, тут порядкували турки.

Священик похитав головою.

— Насамперед оглянемо колодязь, бо в мене ще й досі шкіра горить.

Він спустив відро у криницю і дістав води. Потім заходився щось шукати на возі.

Чого там тільки не було! І ковдри, і подушки, і зерно, і скриня, і різьблений стілець, і барильце вина, і туго набиті мішки. Один мішок виявився напханий чимось м'яким. Священик розв'язав його. У ньому було саме те, що він шукав — білизна.

Він намочив хустку у воді, роздягнувся до пояса, обклав себе примочками.

Гергей теж зліз з коня, підвів його до кадуба й напоїв.

Священик намацав в одному мішку хліб.

— Синку мій, ти хочеш їсти?

— Хочу,— відповів хлопчик і сором'язливо усміхнувся.

Панотець Габор витягнув шаблю з піхов, та перш ніж накраяти хліба, підвів обличчя до неба.

— Хай благословиться ім'я твоє, господи! — вигукнув він з палкою вдячністю.— Ти визволив нас з кайданів неволі і дав нам хліб насущний...

Небо було чисте і зоряне. Вгорі блищав місяць, наче розпечена куля, й освітлював їхню скромну вечерю.

Вони посідали на зруб криниці й заходилися вечеряти. Священик кинув кусень собаці, і Герге відламав окраєць хліба і дав коневі.

Раптом десь здалеку почувся тихий цокіт копит. Подорожні прислухались і перестали жувати.

— Вершник! — зауважив священик.

— Один їде,— додав Герге.

І обидва знову всілися до вечері.

Цокіт копит поступово перейшов у гучний тупіт. Незабаром з'явився і сам вершник.

Він осадив коня біля корчми і заїхав у двір. Видно було, що це угорець. Шапки на голові нема, зате чуприна є — отже, угорець. Приїжджий зупинився, огледівся.

— Мюбарек олсун![19] — крикнув він хрипким голосом.

Він подумав, що панотець Габор турок, побачивши в нього на голові білу мокру хустину.

— Я угорець,— відповів священик і встав.

Він упізнав Море.

Герге теж упізнав його і здригнувся.

— Хто тут? — запитав Море, злізаючи із змиленого коня.— Де господар?

— Нема тут нікого, окрім мене і хлопчика,— відповів священик.— Дім без господаря.

— Мені потрібен кінь. Свіжий кінь!

Священик знизав плечима.

— Ви його тут навряд чи знайдете.

— Я поспішаю, грошей у мене немає. Але ми християни: дай свого коня.

І Море окинув поглядом обох коней. Ще один кінь, Гергея, скубав траву неподалік. Це був низькорослий коник, на вигляд не дуже сильний. Море, не чекаючи відповіді, випряг корінного з підводи.

— Ого! — не витримав піп.— Ти хоч поясни, чому такий поспіх?

Море не відповів. Він скочив на коня і поскакав.

— Ну,— пробурмотів священик,— цей швидко сторгувався!

Відійшовши від криниці, він раптом відчув, як щось випало у нього з кишені. Підняв предмет і здивовано оглянув його. Потім, помацавши, згадав, що це талісман турка.

У маленькій торбинці з синього шовку було щось тверде. Панотець Габор розпоров торбинку шаблею, і звідти випав перстень.

Камінь у персні був незвично великий, чотирикутний і темний — або гранат, або осидіан, при світлі місяця важко було розібрати. Чітко виділявся тільки блідо-жовтий місяць, а навколо нього — п'ять маленьких алмазних зірочок.

На підкладці торбинки виблискували вигаптувані сріблом турецькі літери.

Священик розумів турецьку мову, але читати не вмів. Глянув на Гергея. Хлопчик уже солодко спав на мішку з білизною.