Читати книгу - "Непосидючі покійнички"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я погодився з колегою, бо нарешті зрозумів, куди вітер дме і звідкіля ноги ростуть.
— Стосовно інстинктів, то ти правий. Навіщо ми ще в сімнадцятому році прогнали мільйонера Рябушинського і шмаляли з гармат по Ермітажу? Напевне, не для того, щоб сьогодні хтось заробляв на цих водяних пацюках мільйони.
— Отож, Сирота, а ще антисанітарія і дефіцит.
— Не мороч голову. Антисанітарія — то не наша справа, а санепідстанції. А щодо того дефіциту м’яса, котре начебто все нутрії з’їли, то це теж сон рябої кобили. М’ясо з Києва вивозять «туристські поїзди» з Росії, для яких у Дарниці біля метро навіть спеціальний вокзальчик збудували.
Від автора:
«Туристські поїзди» — то ще один єзуїтський винахід соціалістичної системи. Крім обов'язкових державних поставок продовольства з України до Росії, так би мовити, де-юре, Київ де-факто ще й годував мало не все російське нечорнозем’я. Щосуботи з цього вічноголодного краю патологічних ледарів і п’яниць прибували поїзди, пасажирів яких сором’язливо обзивали туристами. Ця публіка, звичайно, не цікавилася ані музеями, ані пам’ятками архітектури. Вона з самого ранку, мов та сарана, брала в облогу київські гастрономи і продмаги, набиваючи торби м’ясом, ковбасою та консервами. Ця навала, на додачу, здійснювалася під акомпанемент патентованого «рассейскаво» хамства. Чи треба дивуватися, що на виборах до Верховної Ради УРСР 1990-го року абсолютна більшість киян проголосувала за кандидатів від НРУ з їх антимоскальською програмою. Доїздилися!
Олекса Сирота:
Мій колега швидко скис і став пояснювати, що туристи — туристами, але є ще один підозрілий факт. У природі м’ясо буває трьох сортів, а в магазинах на вітрині виставляється лише перший. От його начальство і дійшло висновку, що дешевший продукт скуповується для ондатр і нутрій і тому треба перекрити цей канал. Отут уже я не витримав:
— Ви там усі зі своїм начальством дурні! І діти у вас дурнями повиростають. Їх навіть у середню школу міліції не візьмуть! М’яса другого сорту немає, бо його продають як перший. Різницю продавці кладуть собі в кишеню. А м’ясо третього сорту розмітають пенсіонери — для себе. Ти біля Сінного базару давно був? Там є такий кіоск — ліворуч від входу — з дешевою ковбасою для собак. П’ятдесят копійок кіло. І знаєш, які там «собачники» зранку в черзі стоять? Поїдь, подивись. Ці бідолахи не те що собаку утримувати, на мишеня грошей не мають, а ти кажеш — ондатри!
— А чому ж тоді їх так багато?
— Кого? Ветеранів з маленькою пенсією?
— Та ні, ондатр. Якщо їх нема чим годувати, то чому вони плодяться? Що вони їдять?
— Тиць-Гриць! Ти ж мого сусіда дядю Васю на допит не тягнеш, чого це він розмножається, коли у нього грошей не вистачає навіть на випивку. Сам думай. Може, якісь махінації на м’ясокомбінаті чи ще десь. Краще скажи мені: яка падла мене вам на підсилення рекомендувала?
— Не падла, а наш начальник відділу. Пригадав, як ти здорово колись ковбасну фабрику розкрутив.
— Це ту, де замість харчових добавок туалетний папір клали, а зекономлений продукт перекидали через паркан своїм людям? Згадала баба, як дівкою була. Я ж тоді з нашою бригадою по комбінату не шастав. Ми тих, що на підхваті у злодюг були, брали. Тож не мороч мені голову, чоловіче добрий! Крути сам своїми звивинами, а на мене покійники чекають. Все! Привіт начальнику!
На жаль, типова історія. Наші генерали часто забувають, що ми — розшук. Їх сіятельство еліта правоохоронних органів. З нас треба пилинки струшувати і дефіцитом з рук годувати, щоб ми нюх не втратили. А вони нас то на патрульну службу кидають, то в ревізори переводять. Тепер от в санепід встромили. Хоча хтось мені казав, що зараз в медичних інститутах найбільший конкурс саме на санітарно-гігієнічний факультет. І найдорожчі наречені для м’ясників і кондитерів теж звідти виходять.
Ні, к бісу, і к бісу, і к бісу. На цвинтар! До небіжчиків! З ними спокійніше. Вони вже упокоїлися і тому не закликають боротися з рецидивами приватновласницької психології.
Погода була чудова, і я не став пересідати на дев’ятий трамвай, аби під’їхати до кладовища впритул. А просто від Володимирського базару почимчикував через Боженка і Ямську до місця останнього спочинку людей порядних і не дуже, уславлених і зовсім невідомих. Віднедавна там на центральній алеї встановили міліцейський пост. Бо київська громадськість, м’яко кажучи, неоднозначно поставилася до нової моди високої номенклатури: ховати серед могил уславлених письменників, художників і акторів своїх дружин, а особливо тещ. І справді — маєте свою ліву сторону алеї — от своїх там і ховайте, аж до котів і канарок включно. Так ні ж! Пхаються посеред справді заслужених. От народ і реагує — то слівце якесь на п’єдесталі зубилом виб’ють так, що доводиться постамент міняти, а то й по мармуровій фізії ломом пройдуться. Колишнього Голову Київської міськради, на чиїй совісті Куренівський потоп, теж не наважилися посеред своїх класти. Приткнули поряд з діячами
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непосидючі покійнички», після закриття браузера.