Читати книгу - "Перший спалах"

Десь далеко з лісових нетрів раптом виривається довгий, пронизливий жіночий крик...

— Що це було? — Андрій хапає Марту за плече.

Мовчання.

— Ти що, нечула?

Марта дивиться на нього посоловілими байдужими очима.

— Та отам же! — він тицяє рукою в бік лісу — туди, звідки пролунав крик.

Знову спалахує блискавка. Та тільки цього разу небесне фаєр-шоу супроводжується моторошною мелодією тиші. Не такою, як досі. Не тією, що, буває, накриває собою втомлену від бурхливого відпочинку компанію напівп’яних парубків і дівчат. Це щось набагато гірше. Наче все на світі раптом завмерло. Принишкло... Може, навіть... Ні, він не хоче про це думати! Та тим не менше, губи беззвучно ворушаться, і з них вилітає позбавлене звукової оболонки, та від того не менш жахливе слово — «померло».

Наче все на світі померло.

Мокре волосся прилипає до лоба. Склеєні вологі пасма лізуть у очі, наче набридливі гусениці. Щось відбувається у нього за спиною. Точніше, там нічого не відбувається. Узагалі. Жодного кроку, жодного руху. Ані пари з вуст. Навіть найменшого подиху. Усі дружно затаїли дихання і чогось чекають. Навіть вогонь замовк. Ніде не трісне жодна гілочка, не шелесне ані найменший листочок. Чого вони застигли? Чого?

Мовчання.

Андрій розкриває рота, щоб порушити цю смертельну тишу. Та з його губ не зринає жодного звуку. Він безтямно мелькає губами, хапаючи повітря, як та риба на мілині, та слова навіки застряють у пересохлому горлі.

Щось відбувається. Андрій це відчуває. Кожен м’яз у його тілі напружується, ощетинюється, мов шерсть у собаки перед стрибком на ворога. Загроза котиться з півдня. Хто вона, що вона, він не знає. Не має жодного уявлення щодо того, в якому обличчі постане перед ним зло. Та тим не менше, воно от-от буде тут... Ще трішечки... Буквально кілька митей...

Легенький порив вітру раптом пролітає над його спітнілою головою, зачіпаючи розпалену спекою шкіру. Там, де він торкається обличчя, все холоне й німіє, немов зненацька опущене у крижану воду. Липкий дотик змушує тіло здригнутися. На нього наче хто випустив величезного, тлустого, слизького синього слимака... Андрій відчайдушно трясе головою в надії скинути із себе огидне створіння. Та воно, здається, тільки дужче присмоктується до шкіри. Він раптом виразно уявляє, як слимак випихає з себе довжелезні очі-мацаки і простромлює ними палаючі щоки. А тоді занурює в ранку смердючий смолянистий рот і з насолодою присмоктується, втягуючи у себе пульсуючі потоки крові.

— Згинь! Згинь! — верещить Андрій, роздираючи рота в невидимому крикові. Тіло Андрія німіє. А потвора п’є і п’є, п’є і п’є, роздуваючись, мов п’явка-переросток. Ось вона вже обволокла собою половину його обличчя. Ось уже добирається до шиї. Її шкіра липка й волога, вона розбухла й напружилась, як струна. Андрій перелякано дивиться на паскуду, що от-от добереться до очей. Що вона тоді зробить із ними? Простромить бридкими щупальцями? Вип’є сльози замість чергової кривавої порції? Чи може, просто присмокчеться і втягне в себе, змусивши на мить розступитися складки синюватої шкіри?

Чорт би вхопив Марту з усіма її друзями! Чому вона не прибере слимака? Чи сліпа, чи глуха, чи думає, що це якийсь дурний жарт? Та зрештою, дідько з нею, вона ж тих слимаків, певно, боїться як вогню. Дурне, розманіжене дівчисько! А Вуєвич? А білоголовий? Невже набралися так, що світу білого не бачать? Чи ніяк не можуть повипихати свої язики із ротів таких же п’янющих подружок? Де ж той бісовий Сашко? Вічно його десь носить, коли він найбільше потрібен! Ну що ж це таке? Чорт! Чо-о-о-орт!..

Спалах. Слимак роздувся до розмірів здоровенної зіпсованої котлети. Його шкіра із лиснючої синюватої перетворилася на гнилувато-брунатну, вкриту великими болотними плямами. Ніс Андрія вловлює ледь відчутний запах намулу, що поволі сочиться із тіла потвори. Скільки крові він уже випив?

Слимак на мить завмирає і відклеюється від щоки. Доклавши неймовірних зусиль, Андрій нарешті підіймає вгору налиті свинцем неслухняні руки і під їхнє дрібне тремтіння змикає пальці на слизькій, розбухлій плоті. Трохи боляче. Він міцно стискає потвору в кулаці — і вона вибухає.

Спалах. Очі Андрія рефлекторно заплющуються. Щось рідке й гаряче окроплює підборіддя, щоки й лоб. Кінчиком язика він легенько облизує сухі, шершаві губи. В ту ж мить рот наповняється чимось млосним і солодкавим, з ледь відчутним присмаком заліза. Що ж, хай заздрять усі вампіри світу, він щойно напився теплої ще, свіжої крові! Власної крові!

Знову спалах. Андрій нарешті розвертається обличчям до друзів. І...

...в ту ж мить безсило опускається на траву...

Боже мій, це ж скільки він випив, що йому таке верзеться?

Спалах. Звуки повертаються. Колюче дзижчання грому бридкими мухами тривожить слух. Та тільки... Що трапилося із його друзями? Куди поділися вони і звідки взялися ці... поторочі?

«Поторочами» були чорні, непорушні постаті, що стояли на березі, випроставши в небо величезні, розкошлані голови. Їхній одяг лопотів на вітрі шматками розірваної тканини, а руки мовчки здіймалися вгору, мов благаючи про допомогу.

А тоді його оглушив несамовитий гуркіт грому... Шарахнуло так, що він, мов підкошений, упав ниць, зануривши обличчя у вологий пісок...

І він прокинувся.