Читати книгу - "Дев’ять кроків назустріч вітру"

Того ранку вона прокинулася о дев’ятій ранку у своєму зручному великому ліжку. Гектора, її чоловіка, поряд вже не було. Збоку на білій тумбочці лежала тільки записка, написана його рукою:

«Поїхав на роботу,

буду відсутній кілька днів.

Розважся.

Люблю тебе».

Прочитавши цю записку, вона лише гірко зітхнула. Не піднімаючись, потягнулась до телефону, щоб подзвонити до чоловіка. Та почула лише механічний жіночий голос автовідповідача «Абонент тимчасово недосяжний… Спробуйте зателефонувати пізніше». Жінка здалась і кинула телефон десь в подушки.

А потім, повалявшись в ліжку ще півгодини, все-таки вирішила підніматись. Проте більше це виглядало на якесь катування — була б її воля, вона б лишалась у тому ліжку весь день, а то й тиждень чи місяць.

Та сьогодні на неї чекала зустріч з найкращою подругою, Тетяною, яка рідко навідувалася в місто, та й взагалі в Україну, бо проживала в Амстердамі. Колись Рута обожнювала такі зустрічі, бо любила подругу, завжди ділилася з нею своїми звитягами і з радістю слухала про її. А тепер вони видавались для жінки тортурами, бо розказувати було нічого, а слухати про прекрасне і насичене життя Тані вона просто не мала сил.

У душі жінка пробула двадцять хвилин, потім іще десять чистила зуби, потім сушила своє світле волосся, потім наносила макіяж, а потім ще довго добирала вбрання, яке сьогодні вдягне. Вона хотіла бути ідеальною, мов збиралася на перше побачення.

Вона хотіла, щоб подруга не помітила, до чого скотилось її життя. Колись у Рути була прекрасна кар’єра співачки, а тепер вона — домогосподарка багатого чоловіка, яка навіть не може подарувати йому дітей.

Та й домогосподаркою її назвати було важко, бо жінка абсолютно нічого не робила — все робила їхня покоївка, імя якої Рута не знала, ось уже два роки.

Рута вийшла з будинку в білому присталому платті і в чорних окулярах близько першої дня. Сіла в свою білу блискучу «мазераті»[10], виїхала з зеленого доглянутого двора, подивилась на білий прекрасний будинок, загороджений цегляним парканом, і вирушила на зустріч, на яку й так вже запізнювалась.

Коли вона заглушила машину на стоянці ресторану «Обрій», не зважаючи на півгодинне запізнення, вирішила ще трохи в ній посидіти і зібратися з думками. Зняла окуляри і поглянула в дзеркало заднього виду, щоб пересвідчитись, чи гарно виглядає і чи не розмазався макіяж.

Вигляд вона мала хороший, проте, попри відсутність будь-яких навантажень у житті, виснажений. В останню секунду вона вирішила зв’язати волосся в хвіст, і коли зробила це, то сама себе впевнила, що тепер виглядає гідно і подруга ніколи не здогадається про її тривоги. Взяла свою маленьку сумочку і вийшла.

Персонал «Обрію» знав її, бо вона часто тут бувала з чоловіком, а ще частіше одна. Інтер’єр ресторації був стримано-вишуканим: дерев’яні столики, м’які крісла, дорогі сюрреалістичні картини на молочних стінах.

Офіціант привітався, вклонився їй і спитав:

— Вам столик чи вас хтось чекає?

— Чекає, — відповіла Рута. — Столик на Тетяну Крикун.

— О, вона вас і справді вже чекає, дозвольте вас проведу, — галантно промовив хлопець і рушив разом з Рутою до столика з м’якими диванчиками біля вікна.

За одним з диванчиків уже сиділа Таня (так її називала Рута і близькі друзі). Подруга мала русяве волосся, теж зібране в хвіст, і овальні окуляри в чорній дорогій оправі; карі очі й вузенькі вуста.

Одразу, коли Рута помітила Таню, а Таня її, на обличчях обох засяяли посмішки, проте щира — тільки в Тані. Вони обійнялися, поцілувались у дві щічки і сіли одна навпроти одної. Рута краєм ока помітила, що біля Тані стоїть келих вина, і чомусь подумала, що це вже не перший.

— Не питаєш, чому я запізнилась? — спитала Рута, беручи від офіціанта меню.

— Я б здивувалась, якби ти приїхала вчасно, а так — ти в своєму репертуарі. — Таня теж взяла меню, бо вже добряче зголодніла, чекаючи подругу.

Жінки замовили страви і віддали офіціанту меню.

— І каву американо, — закінчила Рута.

Офіціант пішов.

— Ну як ти? Що поробляєш? — почала таку нервову тему для Рути Таня. — Як Гектор?

Руті хотілось сказати «нічого», але вона, мило усміхаючись, сказала таке:

— Та все добре, і слава Богу… Гектор на роботі, я пробую писати… Різні заходи, різні знайомства… А ти що? Надовго приїхала в місто? Бачу, засмагла така… Ти що, встигла кудись злітати?

— Так… По дорозі з Нідерландів в Україну заскочили в Монако, — усміхнулась Таня, сьорбаючи вино.

Рута нервово реготнула, «типу оцінюючи жарт», а насправді думала, що це гидкий діалог розцяцькованих світських курв.

Проте жодна з жінок насправді такою не була і ніколи не мріяла такою стати.