Читати книгу - "Зірка КЕЦ"

Зірка Кец неначе падала вниз, а назустріч нам летіла зірочка обсерваторії. Проте, руху я не помічав, бачив тільки, як ця зірочка розгорається чимраз дужче, як змінна зірка.

Незабаром я міг розрізнити зовнішній вигляд обсерваторії. Вона являла собою незвичайне спорудження. Уявіть собі правильний тетраедр-чотиригранник, всі грані якого — трикутники. На вершині цієї трикутної піраміди містяться великі металеві кулі з великими круглими вікнами. Кулі з’єднані трубами, які служать разом з тим коридорами для переходу з однієї кулі до другої. На кулях стоять телескопи-рефлектори. Величезні угнуті дзеркала з’єднані з кулями легкими алюмінієвими фермами. Звичайної на Землі труби в «небесному» телескопі немає, — тут вона не потрібна. Крім гігантських телескопів, над кулями підносяться порівняно невеликі астрономічні інструменти — спектрографи, астрографи, геліографи. Маса обсерваторії поділена на чотири частини, розміщені в вершинах тетраедра і з’єднані металевими фермами. Через це обсерваторія має велику механічну стійкість.

Чим ближче підлітали ми до обсерваторії, тим більше Крамер стишував політ. Підлетівши зовсім близько, мій супутник змінив і напрям: почав наближатися до найближчої кулі по дотичній лінії. Крамер так уміло керував портативною ракетою, що ми спинилися майже впритул біля стінки труби, яка з’єднує кулі, не торкнувшись її. Така обережність, — як згодом пояснив мені Крамер, — була викликана тим, що обсерваторія не повинна зазнавати і найменших поштовхів. Горе тому відвідувачеві, який, причалюючи до ракети, необережно її штовхне. Тюрін весь гнів перекладе на нього, заявить, що йому зіпсували кращий знімок зоряного неба, мало не згубили його життя…

Крамер обережно натиснув кнопку в стіні. Двері відчинились і ми ввійшли в атмосферну камеру. Коли повітря її наповнило і ми зняли костюми, Крамер сказав мені:

— Цей старик буквально приріс до свого телескопа. Він не відривається навіть для того, щоб поїсти. Прилаштував коло себе балончики, банки і посмоктує з трубки, не припиняючи спостережень. Та ви й самі побачите. Тільки не дратуйте його філософськими суперечками. Ну, розмовляйте, а я тим часом злітаю подивитися, як ідуть роботи на новій оранжереї.

Він знову надів на голову скафандр. Я відкрив двері, що вели в обсерваторію, і ввійшов в освітлений електричними лампами коридор. Очевидно, я ввійшов або влетів «вниз головою», бо ці лампи опинились у мене під ногами. Щоб ненароком не роздушити їх ногою, я поспішив ухопитися за рятівні ремінці біля стін. Складані крила були зо мною, але я не зважився користатися ними в цьому святилищі страшного діда. Таким уявлявся він мені з оповідань Крамера і директора.

Обсерваторія здавалася зовсім безлюдною. Було дуже тихо. Тільки м’яко гуділи вентилятори, та десь шипіли, певно, кисневі апарати. Невідомо, куди й іти.

— Ей, послухайте! — досить голосно сказав я і кашлянув. Абсолютне мовчання. Я кашлянув гучніше. — Чи є тут хто? — вже голосно крикнув я.

З далеких дверей з’явилась кошлата голова молодого негра.

— Хто? Чого? — коротко спитав він.

— Федір Григорович Тюрін дома? Приймає? — пожартував я.

На чорному обличчі блиснула усмішка. Жарт прийнято.

— Приймає. А я спав. Я завжди сплю, коли у нас у Флориді ніч. Ви вчасно мене розбудили, — сказав балакучий негр.

— Як з Флориди потрапили ви на небо? — не втерпів я.

— Пароплавом, поїздом, аеропланом, дирижаблем, ракетою.

— Так, але… чому?

— Тому, що я до всього цікавий. Тут тепло, як у Флориді. Я допомагаю професорові, — це слово негр вимовив з повагою, — він зовсім дитина. Якби не я, він помер би біля свого окуляра, забувши про їжу. У мене є мавпенятко Міккі. З ним весело. Є книжки. І є велика цікава книга — небо. Професор розповідає мені про зірки.

«Очевидно, цей дід не такий уже й страшний», — подумав я.

— Летіть прямо по коридору, до кулі. В кулі є канат. Канат приведе вас до професора Тюріна, — в цей час закричала мавпа. — Що? Не можеш подивитися, хто там? З ким я говорю? Ха-ха! Воно не долетіло до мене і тепер борсається в повітрі посеред кімнати. У нього неодмінно мусять відрости крила, — переконано додав негр. — Без крил тут погано.

Я пролетів до сферичної стіни, якою закінчувався коридор, відкрив дверцята і зайшов у «кулю». До стін кулі були прикріплені машини, апарати, ящики, балони. Від вхідних дверей навскоси йшов досить товстий канат, зникаючи десь в отворі, що поділяв кулю на дві половини. Я вхопився за канат і почав перебирати його руками, посуваючись уперед, — вниз або вгору — не можу сказати. З цими земними поняттями тут доводиться попрощатися назавжди.

Я проліз в отвір і побачив людину. Вона лежала в повітрі. Від неї в усі боки йшли тонкі шовкові шнурки, прикріплені до стін. Це надавало їй вигляду павука в центрі свого павутиння. Павутиння розходилось променями. «Павук» був досить великий на зріст.

— Джон? — спитала людина несподівано тонким голосом.

— Доброго здоров’я, товаришу Тюрін! Я Артем’єв. Прилетів…

— А, знаю. Директор казав. На Місяць? Еге. Летимо! Чудово! — все це він говорив, не відриваючи очей від окуляра і не роблячи жодного руху. — Сідати не запрошую: немає на чому. Та й не потрібно.

Я постарався підібратися до «павука» ближче, щоб краще на нього роздивитись, але зробив це якомога обережніше, щоб не зачепити за одну з його павутин. Я чомусь думав зустріти лисого старика з білою бородою, патріарха. І перше, що помітив — величезну кучму сніжно-білого, густого волосся. Борода і вуси поголені. Ніс, як кажуть, римський. Обличчя біле, навіть бліде. Астрономи зрідні совам: віддають перевагу темряві перед сонячним світлом. Тюрін трішки повернув голову. Я побачив жваве чорне око з червонястими повіками. Певно, він перевтомлює свої очі. Я кашлянув.

— Не кашляйте в мій бік, безладу наробите! — суворо сказав він.

«Починається, — подумав я. — Вже й кашляти не можна. І чому?»

Придивившись ближче, я зрозумів. Тюрін «розклав у повітрі» книжки, папір, олівці, зошити, носову хустку, люльку, портсигар. Найменший рух повітря