Читати книгу - "Хлопчик і тінь"

і смієшся з того, як твій суперник безпорадно кружляє внизу, заглядає в нори і кличе тебе.

Це була чудова гра, називалась вона — «солом'яні шпигуни». Хлопці ватагами тікали в степ і там гралися до очманіння, розривали й розкублювали солому, аж поки висока й пишна скирта не роз’їжджалась похнюплено на всі боки, не розвалювалась, і тоді вони розтовкували її до кінця, і робили це з буйним варварським захопленням, тільки пильнували, щоб їх не застукав на місці об’їждчик.

Гралися, звичайно, в нових скиртах.

І ніколи Сашкові не доводилося рити нору в старій, злежаній соломі. Вчора вночі він спробував був прокопати хід своїм «шпигунським» методом. Нічого з того не вийшло. Торішня солома, що затекла від дощів, давно спресувалась, змерзлась, стала немовби скляна. Її можна було вскубти хіба що ключкою, і то через силу. Сашко стояв, слухав, як гуде над скиртою буря, пересіваючи дрібний, колючий сніг, і думав: що ж робити? Зайшов з підвітряного боку, де було затишніше, ногами розгріб сніг і заходився обскубувати мерзлу, затверділу боковину. Солома, впереміш із льодом та снігом, різала пальці, руки відразу закоцюбли. Далі було трохи краще — ті самі злежані, тверді, їжакуваті, але сухіші, й вони легше висмикувались. А коли Сашко зарився в скирту, то вже плечем і ногами викублював собі просторе лігво, мостив під голови і, заваливши соломою вхід, уклався спати.

Ліг, проте довго не міг заснути.

Сухо й гірко було в горлі, не так від солом’яної потерті, як від того, що сталося дома. «Щеня… як ти смієш!..» Може, заволоділи б ним оті болючі, мстиві спогади, але інше привернуло увагу. Вся скирта пищала, ворушилася, шаруділа. Мишва… Повно мишей. Люди взагалі не знали раніше, щоб була така сила мишей — у полі, в хаті, в сараї, на горищі. Це, кажуть, на голод або на чуму. Їх уже не ловили коти, а флегматичний Шахтьор, коли його кидали в клуню, дико нявкав, дряпався, тікав назад. Видно, об’ївся мишей і боявся їх.

І зараз, коли Сашко принюхався, то гостро відчув: уся солома пропахла мишами, і запах такий різкий, такий неприємний, що від нього можна зомліти.

«Їсти, — подумав Сашко. — Їсти хочеться. Тре вилазить». Спробував поворухнутися. Та ноги затерпли, задерев’яніли і не розгиналися. Довго, помаленьку випрямляв одну ногу (а судома стягувала жили), потім випрямив другу, порачкував із лігва.

Виштовхнув затичку і аж осліп — біле морозне світло рвонуло в очі.

Сів коло нори. Огледівся.

Тихо. Бурі нема. Тільки накрутило і намело снігу під скиртою. Всю пазушину кубла заліпило снігом. Видно лише дірку в заметі, якою він виліз. Дірка свіжа, з тільки що обкришеними краями. І в'ється з неї димок — сизе тепло, яке надихав Сашко вночі.

«Тре затулить», — подумав хлопець.

Однак не встав — шуміло в голові.

Перед ним лежала тиха, морозна рівнина в білому тумані, в інеї; за сніжним горбом темною купою причаїлось село. І там тихо. Голий холодний простір, ніде ні мітки, ні цятки, ні найменших ознак життя. Він сам у степу. Сам серед німих кучугур.

Защеміло в грудях. Але погасив у собі терпкий біль, тоскно подумав: де й що шукати, щоб попоїсти?

Від скирти поле спускалося до рівчака, а за рівчаком, коли придивитися, чорніли на снігу виламані й вирубані кущі лісосмуги, між якими щось стирчало із заметів. Сашко згадав: там, здається, валялися покинуті сівалки. Може, щось збереглося в сошниках?

Встав, звичним рухом запнув ватник, насунув на очі шапку і побрів у балочку. Сніг лежав чистий, незайманий, ніхто ще не потоптав його. Тільки заячі сліди де-не-де помережили схил. Він ішов зігнувшись, і щось метлялося під ногами, щось дратувало його — клапоть чи хтозна-що. Глянув на валянок і чортихнувся: так і знав! Недарма шпарило в п’ятку. Протерся задник, і вилізла онуча — клапоть червоної кофти. Сварливо крекчучи, Сашко запхнув онучу назад, в дірку, разом з намерзлою ожеледдю.

І почовгав униз по схилу.

Буря втрамбувала сніг, іти було легко. От тільки вітер, несильний, але гострий, стругав попід боки, і Сашко пішов звичною ходою: зігнувшись, голову увібравши в плечі і лікті притиснувши до грудей. Так менше вивітрювалось тепло.

Він спустився в балочку й оглянувся: його скирта стояла на горбі самотня. Низька, зчорніла, присипана снігом. Вона скидалась на старий сарайчик з проваленими стінами. Сашко брів униз, до сівалок, але часто й тривожно озирався, поглядав на скирту, наче боявся: чи не зникла? Бо тоді пропадеш у степу.

В рівчаку він таки вскочив у пухкий замет, набрав снігу в халявки. Це не біда, гірше те, що знову вилізла онуча. Сашко розлютився, наступив ногою на клапоть і впав, вилаявся і вже руками відірвав ганчір’я.

Аж легше стало на душі. Та й лісосмуга була вже близько, кроків за двадцять. З-під снігу стирчали обламані й обрубані стовбурці — чахленьке гілля пішло на розпал, дехто викопував і вирубував штурпаки при самій землі.

За лісосмугою валялось таке ж покручене й скалічене залізяччя. Розбиті ящики, рами без коліс або на одному колесі, якісь валики, шестерні, пруття. Оце й були сівалки. Сашко заглянув у ящики — там повно снігу, твердого, як лід. Хоч і є на дні зерно, та його можна вирубати хіба що сокирою. Хлопець тоскно озирнувся: а де сошники? Мабуть, їх порозтягували. Без усякої надії Сашко поколупався в снігу і все-таки намацав парусину й залізні трубки. Вибив із трубок сніг. Додолу випав мерзлий стовпчик землі, а в тому стовпчику, як намистини, просвічувалось зерно. Пшеничне. Трохи проросле.

Сашко ковтнув голодну слину.

Руки у нього змерзли, стали граблисті, але він таки змігся стулити пальці докупи, щоб пучками видлубати зерно. Видлубав дві чи три зернини, кинув у рот. Холод. Крижинки на язиці. Не жуючи спробував проковтнути їх. Але в горлі так запеклося, пересохло, що, мабуть, зараз