Читати книгу - "Апгрейд для Всесвіту"

з вуст: тільки метнулася до скарбу свого, обхопила, до грудей пригорнула… І тут — чи то сон наяву зачепив його прозорим крилом, чи то Куля щось нашептала — закрутилося, зблиснуло в мозку гарячкове видіння: люди в плямистій уніформі, автоматні черги, нічне шосе, дим над дощенту роздробленою машиною…

Майнуло — і зникло, віднеслося геть, сховалося в безодні незвершеного.

Він хотів сказати що-небудь на розраду, хотів випередити неминучу реакцію дівчинки, але не встиг навіть рота розкрити. І охнув, щосили вдивляючись назад, на будинки. Він побачив, як, обірвавши усі свої розмови, жести, переміщення, зупинивши подих, застигли, ніби на голографічній панорамі, люди, звірі й птиці; як припинила падіння грудка снігу, що зірвалася з даху; як усе навколо завмерло. Хтось зупинив час. Те, що відбувається, виявилося відеофільмом, який можна перервати на бажання глядачів; глядачів залишилося двоє — він і Еллі.

Нічого дивного: не треба забувати, хто вона насправді.

Куля, яка лежала на асфальті, загуділа, від неї відокремилася рожева півсфера і, розширюючись, пройшла крізь Богуна. Світ потьмянів. Мрячний сутінок заповнив усесвіт від краю до краю. Мить тому Богун розгублено спостерігав за паном, який, маршируючи до гастроному, високо задер ногу — та так і залишився, нагадуючи своєю нестійкою позою кібера-витівника з Рольового Парку; і ось на його місці тільки слабке, ніжне рожеве світіння.

— Вдалося! — закричала Еллі. — Мені вдалося! — її голос зірвався. Від надміру почуттів вона почала пританцьовувати. — Тепер мама врятована! Чарівники, швидше заберіть нас звідси!

Тут вона, нарешті, згадала про нього. І запитала тихо:

— Ви друг чи ворог? Заприсягніться, що ви назавжди залишитеся моїм другом! Тоді я візьму вас із собою у Вежу. Якщо ви самі цього захочете.

— У вежу?

Він не знав, що з нею: божевілля чи щось іще. Утім, за обставин, що склалися… потопаючий за соломинку… Він же не припускав, не міг припустити, що бульдоги з ГБ теж у справі.. Ускочив цап до чужого городу. Тепер йому хоч у вежу, хоч у саму Глушину, аби якнайдалі. Адже підрозстрільна справа!

Але чим би не закінчилося марення, І він захистить цю дівчинку.

— Звичайно, я твій друг! — палко сказав він. — Тільки, люба, поясни мені, про яку вежу йдеться? І чому ти впевнена, що там твою маму врятують?

— Неодмінно врятують! Он же моя мама: вона просто спить тихенько, бачите? З її серця заберуть усе лихе, усе те, що не дозволяє їй прокинутися… чому у вас такі очі? Ви не вірите мені? Ну звичайно, ви не вірите… вас туди не впустять. Повірте! Вежа — це чарівне місце. Це батьківщина богатирів, які вміють змінювати часи. Це царство прекрасних і всемогутніх принцес. Це країна, де немає неможливого!

— Так уже й немає? — він ніяково посміхнувся, заздрячи її схвильованості, наївній запальній вірі; як же їй пояснити…

— Дивіться! — викликнула Еллі, — Ось вона! Вона наближається до нас!

Він вдивився в туман. І справді — майнуло щось у тумані! Майнуло раз, іще… Раптом, наче хтось начепив йому на носа коригуючі окуляри, мішанина плям стабілізувалася. З кольорової круговерті, з величних сяючих хвиль піднялася величезна, подібна до фрегата, неймовірно висока вежа, що пливла над світом. Вона зводилася до невидимого неба і зникала з очей там, де мають висіти хмари; вона вражала уяву. Еллі, пританцьовуючи, махала рукою. Біля підніжжя вежі окреслилися звичайні, нічим не примітні споруди: житлові будиночки тиснулися до її периметра, як дітлахи до ніг батька. На відміну від самої вежі, затягнутої серпанком і немовби мерехтливої, будівлі ці чітко й виразно спливали з калейдоскопу рухливих тіней.

На порозі найближчого до нього будинку Богун побачив молоду жінку. Принцесу, прекрасну і всемогутню.

І тоді він, відкинувши геть сумніви, підняв кулю, обійняв дівчинку за плечі й зробив перший крок назустріч виростаючому міражеві.

Звернення Ремонтника
до молодого і рум’яного Місяця

Ні, я не сперечаюся: існує певний об’єктивний аспект цьогочасності, що його називають Реальністю, і яким заведено обґрунтовувати поділ часів. Будь-яка розсудлива людина наполягатиме на цілковитому знанні минулих обставин своїх, на непіддатливій завершеності минулої миті, відтепер і навіки підв’язаної свідомістю до величезної кількості умовно-постійних речей і умовно-доконаних подій — і при цьому ще з зітханням понарікає на мінливу невловимість прихованого від погляду майбутнього. Але я схиляюся до думки, що у використанні цього аспекту буття закладено методичну помилку, помилку поєднання самого поняття з його відображенням у свідомості. Логіка підказує, що майбутнє аж ніяк не менш реальне ніж наше сумнівне минуле, яке примхливо звивається в пастці пам’яті; що зв’язка часів суцільно заповнює собою громаддя надпростору, доступного нашому сприйняттю лише в моментальному зрізі: майне під уважним поглядом — і відразу ж розсипається на уламки, поєднані лише гравітацією причин і наслідків — а хто не обманювався причинами і не помилявся в наслідках? Хто в наші дні серйозно запевнятиме, ніби реальність визначається нашими органами чуттів, нашою короткою пам’яттю і підступним знанням про те, як влаштовано світ? хто…

…я не виняток — нервове занепокоєне чекання і необхідність уключати все нові, атрофовані життям властивості душі завдавали величезних незручностей, ці незручності всюди оберталися проти мене, змушуючи у звичайнісіньких ситуаціях свідомо притлумлювати розбурхані сили. Я боявся за себе, за свою психіку, за тілесну свою оболонку — серце могло не витримати, серце — всього лише м’язовий мішок, якому протипоказане довге горіння; я став дуже мало спати — занурюючись у сон, потрапляв у циклічні вихори невиконаних приписів і не розумів навіть, до яких часів і просторів їх віднести: чи то минуле волало до мене, чи то ще не породжені прийдешності, — але потім згадав я безліч таких самих днів і ночей у різних країнах та епохах, згадав чи уявив — хіба. не байдуже? — безліч пробуджень, коли вигляд мій змінювався, а ім’я залишалося — в усіх