Читати книгу - "Апгрейд для Всесвіту"

цих низках повторень ріднили з днем сьогоднішнім передчуття швидкого настання, дивовижно виразні зорі, світи, що корилися руці,а ще — віщі сни; почала конденсуватися в мені сукупна пам’ять Споглядальників, істот, без яких неможливе пізнання; й тоді прийшла до мене надія…

…стало вдаватися, з’явилася віра, і я сказав собі: творіння — почуття полум’яне, нерозділене; але от якось одного разу…

…за кілька місяців передчув я прихід леді моєї, я дав їй ім’я і зовнішність, і сни стали засвічені світанковим золотом, і запаморочлива височінь, варто лише заплющити очі, спалахувала серед швидких барв неба…

… Їй треба було знайти наш світ і опинитися в ньому; як тільки вдається вибрати мету — дійсність негайно складається в стрілу: така фундаментальна властивість сну, який називають дійсністю…

…вона народилася давно, її зірка далеко, але життя її не тільки її життя; навіть вічній істоті не дозволено привласнювати вічність; навіть наймудрішому деміургові складно розділити злите воєдино, назвавши дещо явою, відкинувши ілюзорне, розвівши по два боки світло і тіні — покладаючись у цьому на свій найкращий у всесвіті смак, прислухаючись до наївного пориву осягнути неосяжне; навіть безсмертній душі потрібний міцний промінь, що зв’язує безодню Позачасся зі світом смертних; його називають прозрінням; його звуть любов’ю; любов сильніша від холодного професійного чаклунства…

…щось рухає нами — що? І коли вже немає віри, коли розтоптано надії її зневажено любов, хіба не віра, надія, любов знов осявають сни? І якщо смерть близької людини здається безглуздою і нестерпно жорстокою втратою, хіба від цього життя її перестає бути безцінним літописом, наповненим особливим, ще не прочитаним сенсом?

Та не треба вгадувати стосовно сенсу; бачити світло і йти на світло — от і все, що можна сказати про життя; а сенс — він, як музика: звучить над землею й розсуває небеса.

Він є, і він — виправдання наше.

ДО ДАЛЕКОГО САДУ

лежиш горілиць, нага,

і вологе твоє волосся,

і розчахнуті твої очі

Хуліо Кортасар. Ріка

Котяра, спец знімати

Попідвечір коло театру запримітив довгождану. Дикої краси пташка! При ній звірун в окулярах блискучих, натхненних. Ось він — ф’юїть-ні-і! — під’їжджає з проханням, псує мені панораму. Ось він мізинцем ловить кайф, вусами до меду липне, кігтем шкребеться, щастя віщує. Це любов. Це голодна миша, тепло й світло, пліснява й сир.

Красунчик. Аполлон підворіть. Піжон, гарнюсінький виродок, розносник моровиці. Вусики стрілочкою, вигнутий хвіст — ах який гризун, ах який розповсюджувач зарази! Діва жде, грається з напівживим мишем, кицюні до нудоти бридко, цікаво і гидливо. Мрм… няу! — я наближаюся.

Няу-мурр! Ми з нею одної породи. Я підходжу, тваринку — набік. Так, він хоробрий, він спіткнувся, впав, забився, дурний, нерозважливий, кваплячись устав, дивиться сторчки. Збивки мені ще тільки бракувало; посміхаюся. Скупо, як Термінатор перед мочиловом. Кажу те, що прийнято казати, але ж у них свої уявлення. Вони — салонні. З килимів і вернісажів. Морщать носа.

Головне — зачула. Ф-рр! але ж чує вона мене! Зубки навипуск, зіниці веретенцями, хвостик коли-не-коли здригається, шерсть потріскує. Іклочка, гнівні блискавки, лоскотання навколо пупчика, обурена дощенту, жар у моїх долонях. Жар, оксамит, стукіт серця. Чудова доглянута шерстка, щонайкращий шампунь.

Вдихаю, притягую до себе — вона тицяється в мій бік усіма хрусткими кулачками і тремтячими колінками. Від цієї несамовитості мені ніяково. Боязко цілую кицьку в уста — просто так, щоби позначити, закріпити, але звір знову встає, вишкіряється, знову робить рух, от уже ж миш скажений, неблагородний!

Як воно запідло — наскакувати ззаду.

Ні, так діло не піде. Кіт я, котярамуркотун. Собачитися не люблю — маю свої принципи. Теплим асфальтом, темними місцями вигулююся, нікуди не поспішаючи. Сам собою, тать уночі, блідолиций звір із непомітними шрамами коло очей. Усе помічаю, псів уникаю, до кішечок чіпляюся. Але форкати і спину вигинати — не збираюся! Ні до чого. Мені ці підстилки вуличні всякі-різні траплялися, від недозрілих школярок до нетлінних дам, що стікають соком. Я ж їх і сотворив.

Кіт я. Ось моя візитка.

Прошу в неї пробачення — і в нього нібито теж. Довго і дивними словами.

Як зрозуміти, хто з ким пов’язаний? Мені б і на думку не спало, — тлумачу йому. Я не знав, що він із тобою, — шепочу Їй, — якби знав — убив би! — вона спалахує. Її гнів виглядає занадто явним. Телекамера десь неподалік… Актриса? Професіоналка?

Вони йдуть.

У всякій справі свій скус. Професійна спокуса. Я часто чую про любов. Кажуть, це сходить, наче лавина: потьмарення, осяяння, усвідомлення. Треба було б спробувати…

Лови шанс, котику!

Ідуть. Це скус… Лови!

* * *

У театральному підвальчику ошивається шляхетна голота: поети-пияки, безпам’ятні барди, колишні актори, нікому не потрібні гомо різного забарвлення. Заходжу, огинаю ряд столиків, пірнаю в закуток, де гніздяться й висиджують яйця залітні пташки. Не вітаюся і впритул нікого не бачу. Притягую до себе синьоокого бойскаута з модно вищипаним тім’ячком, зі світосяйними кумачевими смугами на обдертих бритвою щоках. Виряджений він по-тибетському, в нерухомих зіницях — глибокий подив перед таїнством буття. Плюс нервовий спокій придурка, що впіймав свій оргазм під електрошком. Плюс звична, щохвилинна готовність до стоїцизму. Конфуцій, в натурі! Чоло вороноване. Так і хочеться переламати об нього цеглину. Щоби відволікти від вічного.

Цей шаоліньщик запарольований тут як Колісничий. Колесоносець — такого і не вимовиш. Цікавий ще й тим, що видобуває і поширює за велінням душі,