Читати книгу - "Бацила карбоната"

уже змогу пересвідчитися, що на мене і на мій «Люцифер» полює поліція.

— Але ж вона полює і на мене, — тихо зауважив Олесь.

— Це так… З цього погляду тобі безпечніше бути на «Люцифері», ніж десь ще. Проте, ти нічого не знаєш ні про мене, ні про будь-кого тут. Чому ти бажаєш залишитися з нами?

— Бо я вірю вам! — палко сказав Олесь, дивлячись прямо в очі Сивому Капітанові. — Ви добре поставилися до мене там, біля залізничного насипу. І я теж ненавиджу фалангістів… жандармів… поліцію… І мені нема куди йти!

Сивий Капітан слухав його уважно. Десь у глибині його сірих очей спалахнув вогник, але швидко згас. Кілька секунд він мовчав, дивлячись на Олеся. Дивний вираз промайнув по обличчю Сивого Капітана, немов би якийсь спогад — далекий і неясний — зворушив його. Він схилив голову, сиве пасмо його кучерявого темно-каштанового волосся впало на високий блідий лоб. Але ось він енергійно струснув головою, знов відкинувся на спинку крісла і заговорив:

— І тебе не лякають небезпеки?

— Ні!

— Тоді слухай мене, Олесю. Я розповім тобі невеличке оповідання, щоб ти краще зрозумів те, свідком чого був… І ще будеш, якщо тобі доведеться деякий час провести на «Люцифері»…

Сивий Капітан ще трохи повернув своє крісло. Його обличчя, серйозне і трохи сумне, було тепер якраз навпроти обличчя Олеся. Юнакові здалося, що очі Сивого Капітана наблизилися до його очей. І на мить на тонкому блідому обличчі його співбесідника з’явився сумний, задумливий вираз. Сірі очі немов спалахнули якимсь внутрішнім вогнем.

І Сивий Капітан заговорив трохи здавленим, але рівним голосом.

— Це було кілька років тому, Олесю. В Іберії, в республіканській Іберії, жив один винахідник. Він дуже любив свою працю, і коли його ще цікавило щось в його житті, то це були його дружина і син, жвавий, моторний хлопчик. Казали, що той винахідник був талановитим ученим, що він міг би заробляти надзвичайно великі гроші. Але винахідник тільки посміхався і казав, що ті гроші йому не потрібні. Він вірив, що, крім його праці, крім його родини, ніщо інше його не стосується. Хіба, мовляв, це важливо, що хтось займається політикою, що газети повні розмов про якихось там фалангістів? Ні, все це було поза межами його маленького світу, який він створив для себе. І навіть тоді, коли в Іберії спалахнула громадянська війна, коли військо генерала Фернандоса пішло душити молоду республіку, цей учений думав:

«Чи не все мені однаково, в чиїх руках влада? Наука жила і житиме, в моїй любимій електриці залишається ще стільки невідомого, цікавого!.. В моїй лабораторії немає фалангістів, я ними не цікавлюсь, навряд чи й вони зацікавляться мною. А моя дружина і мій хлопчик теж зі мною. Чого мені ще треба?».

І він працював далі так само уперто, не думаючи ні про що. А тим часом фалангізм почав наступ на науку. І до лабораторії того вченого з’явилися люди, яких він ніколи до того не бачив. Ті люди сказали:

— Шановний пане вчений, ми прийшли допомогти вам.

— Але мені не потрібна допомога, — здивувався вчений.

— Ні, потрібна, — заперечили вони. — Ваша робота йде невірним шляхом.

— Та хіба ви щось розумієте в науці? — все ще заперечував учений.

— Менше вашого, пане вчений. Зате ми добре розуміємо політику.

— Це різні речі, — гордо відповів учений. — Мене не стосується політика. Я людина науки.

— Ви можете залишатися людиною науки, — сказали люди, — але ваша наука повинна служити нам.

Винахідник спалахнув, але стримав сеое. Він запитав:

— Що ви хочете сказати?

— Ви робили досі винаходи лише тому, що так бажалося вам. Тепер ви мусите винаходити те, що потрібно нам. І в першу чергу те, що може мати військове значення, пане вчений.

Винахідник зрозумів. Він відповів:

— Ви бажаєте, щоб я працював над зброєю війни. Так?

— Справа не в назві, — сказали представники уряду, — справа в суті. А суть ви висловили вірно.

— Ніколи не працював я для того, щоб допомогти одній людині вбити іншу! — вигукнув винахідник. — І ніколи не працюватиму для цього. Наука мусить допомагати людині жити, а не нищити людей. Ось двері, панове. На все добре!

— Обміркуйте ваші слова, пане вчений, — холодно зауважили представники уряду. — Ви можете пожаліти потім. Згадайте, що у вас є дружина і дитина…

— Геть звідси! — закричав винахідник і вигнав їх.

А другого дня, коли він повернувся увечері з своєї лабораторії, йому сказали, що його дружина пішла вдень погуляти з сином і досі не поверталася. Він кинувся шукати її… Навіщо довго говорити про це, Олесю?.. Фалангістський уряд захопив у свої руки дружину й сина винахідника. Дружина його покінчила з собою в поліції… принаймні, так сказали винахідникові…

Сивий Капітан змовк, схиливши голову.

— А син? — запитав Олесь.

— Син?.. Син винахідника захворів у поліції. Його віддали батькові лише через кілька днів. Але то не був уже той веселий, жвавий хлопчик, якого так любив винахідник, а хворий, виснажений хлопчик, який не пізнавав рідного батька і тільки весь час просив води. Їсти він уже не просив…

Так він і помер на руках батька. Винахідник залишився сам-один. Він теж тяжко захворів серйозною нервовою хворобою. Друзі відправили його за кордон. І добре зробили. Пізніше винахідник довідався, що уряд збирався заарештувати і його. За кордоном він одержав від уряду суворий наказ — негайно повертатися до Іберії. Він не виконав наказу. У винахідника залишилася тільки його робота. І він віддався їй цілком, вирішивши винайти і збудувати такий апарат, з яким йому не буде страшний ні