Читати книгу - "Бацила карбоната"

фалангістський уряд, ні його поліція. Винахідникові пощастило. З допомогою друзів він збудував апарат, який увібрав у себе всі найновітніші досягнення науки й техніки, — навіть ще невідомі світові. Винахідник назвав свій новий апарат…

— «Люцифер»! — захоплено вигукну в Олесь. — І той винахідник — ви.

— Так, ти вгадав, Олесю, — гірко посміхнувся Сивий Капітан. — Це я. Тепер ти знаєш, хто я такий. Ти можеш вирішувати, що тобі робити далі.

Олесь зірвався з місця. Голос його задзвенів:

— Хіба ж не самі ви казали мені, що на «Люцифері» не боїтеся нічого?

— Говорив, Олесю, — м’яко відповів Сивий Капітан.

— Хіба це було неправдою?

— Ні, я говорив правду… Але бувають випадки…

— Випадки бувають всюди, — заперечив Олесь. — Ви хотіли, щоб я вирішив сам, що мені робити далі. Я вирішив. Я хочу залишитися з вами тут, на «Люцифері», якщо ви мені дозволите…

Сивий Капітан мовчав. Але Олесеві здалося, що глибока тінь, яка ховалася в зморшках його рота, зникла. Його обличчя немов би посвітлішало.

— І ще… щоб ви не вважали мене гостем, а наказували мені… як і всім іншим, хто є на «Люцифері»! Бо я хочу бути корисним вам… І хочу допомагати вам… — тихо закінчив Олесь.

Він опустив очі, вагаючись: що відповість йому Сивий Капітан.

Через кілька секунд Олесь почув м’який, лагідний голос:

— Я радий тому, що ти хочеш залишитися тут, зі мною…

— Ви дозволяєте мені? — радісно перебив його Олесь.

— Так. Але я хочу, щоб ти знав, чому я так роблю. Хлопчику мій, я розповів тобі сумну історію одного винахідника, розповів, як він втратив свою дружину і свого сина… Коли б усього того не трапилося, коли б винахідник і досі жив з своєю родиною, його синові було б тепер шістнадцять років… І він мав би таке саме тонке обличчя, гострі очі й русе волосся, як і ти, Олесю…

Олесь здивовано поглядав на Сивого Капітана. Але той підвівся, поклав руку на голову юнака і тихо додав:

— Ти дуже-дуже подібний до мого померлого сина, Олесю. Дивлячись на тебе, я мов бачу його перед собою… от і все. А тепер іди, хлопчику, мені зараз важко говорити…

Розділ сьомий
ПОЛІЦІЯ НАТРАПЛЯЄ НА СЛІД

Двоє людей швидкими кроками ішли вузенькою вуличкою столичного кварталу. Один, невисокий, стрункий юнак у звичайному цивільному одязі, ішов, тримаючи руки в кишенях піджака і трошки повернувши голову до свого супутника, мов прислухаючись. Другий, високий і кремезний, теж нічим не відрізнявся від інших прохожих, — звичайний костюм, нічого відмінного, — за винятком хіба що його великого росту. Він весело розсміявся, коли якийсь маленький хлопчик, розбігшися, впав під самі його ноги, підняв дитину, поставив її на тротуар:

— Бач, герой який! Ледве не збив мене з ніг. Ну, іди собі, іди!

І лише згодом хлопчик, що вже побіг далі, помітив у себе в руці велику і красиву цукерку, яку встиг вкласти високий чоловік.

— Ти кажеш — виснажені, схудлі діти, Олесю? — продовжував тим часом доводити своєму супутникові високий, кремезний чоловік. — Так, я погоджуюся з тобою, не солодко живеться дітям робітників. Але вони мають здорову пролетарську кров. От коли-небудь я покажу тобі, яким був колись я сам. У мене десь є фотокартка того часу. Навряд чи по ній можна було б пізнати мене…

Валенто Клаудо (це був він) розправив широкі плечі і випростався. Справді, трудно було уявити, що цей міцний чоловік був колись таким самим хворобливим, виснаженим хлопчиком, як оті, що зустрічалися тут. Олесь з повагою подивився на круті біцепси Валенто, які здувалися під рукавами піджака.

— От і зараз я покажу тобі одну людину, яка буде свого часу непоганим зразком людської породи, хоча тепер вона поки що й слабкенька, — продовжував Клаудо. — Бач, це я кажу про маленьку Марту. В неї теж справжня пролетарська кров. Батько її, Педро Дорілья, коваль, мій старий приятель. Колись ми з ним були на війні, вкривалися однією ковдрою, за яку правило нам рядно. Тоді й заприятелювали. І тепер хоч раз на рік побачимося, згадаємо про минуле, помріємо про майбутнє. Він дуже добрий чолов’яга, той Педро Дорілья. Зараз ти його побачиш, Олесю.

Вони завертали за ріг вулиці, коли Валенто Клаудо говорив це. І раптом його голос увірвався. Обидва спинились на розі, здивовані тим, що відкрилося їхнім очам.

Посеред тротуару, перед будинком стояли злиденні речі: невеличка шафа, скриня, маленький стіл, два ліжка, кілька стільців. На одному з них сиділа дівчина, схиливши голову на руки. Біля неї стояло кілька жінок.

— Що це значить? — нарешті вихопилося в Клаудо. — Адже це — Марта!

Швидкими кроками він наблизився до дівчинки. Жінки розступилися перед ним. Олесь слідкував за Клаудо. Він ще не розумів нічого: коли це та сама дівчина, про яку говорив Валенто, то чому вона сидить тут на вулиці, на своїх речах. І де ж її батько, приятель Клаудо, отой Педро Дорілья? Адже саме до нього ішли вони в гості…

— Марто! Що трапилося? Чому ти сидиш тут? — запитав Валенто Клаудо у дівчини.

Дівчина зразу зірвалася з місця. Олесь побачив вродливе обличчя під шапкою золотого волосся, заплакані сині очі під прямими як стріли бровами. Дівчина охопила шию Клаудо руками, притиснулася до його широких грудей, мов шукаючи в нього захисту.

— Ах, дядю Валенто! — тужно сказала вона. — Дядю Валенто, чому ти не прийшов трохи раніше?..

— Що трапилося, дитинко моя? Де батько?