Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

й бачив за прилавком не біловолосу Олю, а чорнокосу Ніну. І переді мною поставали її очі — сумні, задумливі й очікувальні. Часом здавалося — то Оля пофарбувала волосся…

Потім Ніна вступила до технікуму радянської торгівлі, й за вікном уже виділася голуба косинка нової продавщиці. Якось зловив себе на думці, що тепер ніхто не проводжає мене поглядом.

Ніна приїздила на канікули. Інколи заставав її у нашій хаті. Дівчина знічувалась, соромилась, а я почувався ні в сих ні в тих, мов чимось завинив перед нею. І вона поспішала, наче тікала від когось, а мати зітхала й докірливо поглядала на мене. На диво, перше дівоче почуття Ніни, навіть безвзаємне, не вмерло. Воно лякало мене. Але одружуватись без любові не міг.

Мені хотілося любові. Хотілося, щоб чекала й радо стрічала після роботи рідна людина, щоб панували між нами взаєморозуміння і злагода, обопільна турбота й щирість у стосунках. Я прагнув, не признаючись собі, сімейного щастя. Напевне, на мене підсвідомо почав впливати мій вік — вік, за висловом матері, старого парубка, хоч аж ніяк не почувався тридцятилітнім. Мені все здавалося — прожив я не більше шістнадцяти років.

Мати потерпала, що вікуватиму сам, а їй через недуже серце кожної миті може пробити остання хвилина, і вона не побачить мого одруження. Видать, я поганий, жорстокий син. Батькам, мабуть, легше спокійніше покидати цей світ, коли знають — діти прилаштовані й гарно живуть. Прикро, та досі я не дав матері того спокою. Мені зробилося тоскно й боляче, пойняла невимовна туга, і серце брав жалісливий щем.

Мене порадувала звістка матері — з'явиться у місті людина, яку знав із дитинства. Нас єднала школа, де ми обоє вчилися, вулиці райцентру, спільні знайомі. Я рихтувався зустріти Ніну, наче сестричку, за якою скучив. Було приємно усвідомлювати, що зможу прислужитися їй у чужому місті.

Згадав, що давно не дивився на фотокартку з Олі. Не тримав її, як завше, на роботі в шухляді стола. Вона лежала в чемодані. Яка ж Оля? Білява. А якого кольору очі? Які губи, брови?.. Забув. За сім років її риси стерлися в пам'яті. А колись думав — залишаться в мене назавжди. Ні, Арсене, не обманюй себе, пам'ять у тебе професійна. Просто я не в силі примусити її воскресити образ Олі, бо те ні до чого. Раніше я доволі часто викликав її в уяві. Ні до чого…

Надворі догорав день: на шибках горішніх поверхів будинків ніби палахкотіла далека заграва. В салоні стояла давка задуха — трамвай, напечений за день на сонці, не прохолов. Не остудилось і місто. Це аж на світанку повіє з лиману легіт і освіжить його, наче вмиє росою.

Справді, не варто уявляти… Я помітив на собі здивований погляд молодої жінки із сумними небесними очима. Вона сиділа навпроти. Що її так вразило в мені? Крадькома оглянув себе. Ніби все гаразд. Несподівано жінка посміхнулась — сяйнули білі зуби.

— Ви говорили з собою, — сказала. — А я дивлюсь і думаю: п'яний чи?..

— Чи не всі вдома? — закінчив за неї й осудливо-жартома похитав головою. — Тверезий, як на причастя. А що я говорив?

— Нерозбірливо, — стенула плечима пасажирка. — Як уві сні мій Ігорчик.

— Хм, — мені зробилося незручно, бо навіть малим не розмовляв сам із собою.

Дивився у вікно: будинки, будинки… На склі розгледів свій відбиток. На мене насторожено, суплячи широкі брови, зирив темно-русявий молодик. Під сірим піджаком окреслювалися міцні плечі й дужі руки, а комір білої сорочки не сходився — верхній ґудзик розстебнутий. Невже я? А змінився порівняно з тим, яким був після випуску із спецшколи. Зараз мов поважчав. Авжеж, відтоді, за сім років, набрав десять кілограмів, мав солідніший вигляд. Навіть поглибилися залисини на лобі, а над переніссям залягли дві вертикальні риски-зморшки.

Сам собі не подобався. Колись дивувався, що Оля полюбила мене, точив потайки шашіль недовір'я, бо ж дівчатам здебільше подобалися хлопці показні, веселі балакуни й жартуни, а я такий собі непривітний мовчко. Принаймні з дівчатами.

— Вулиця Дачна! — оголосила водій трамвая.

Моя зупинка. Я звівся і аж тоді завважив, що молодої жінки із сумними очима на лавці не було. Ба! Не зогледівся, коли зійшла. На розі Дачної зводили житловий будинок. Муляри вже вигнали цегляну коробку у три поверхи, яка непривітно темніла пустими прямокутниками вікон. Чомусь другий тиждень ніхто не працював на будові і навіть забрали з неї баштовий кран.

У себе, в кімнаті гуртожитку, я ще раз прочитав телеграму і згадав Єву. Не знати чого мене пойняв сором.

19.

Вранці прокинувся з чудним передчуттям якоїсь приємної події, наче у дитинстві в день свого народження. Давно воно до мене не навідувалось. Спросоння не міг збагнути причини, поки не впала в очі телеграма: «ЗУСТРІНЬ НІНУ ДУБОВЕНКО 17 ПОЇЗД 603 ВАГОН 10 ПИШИ ЦІЛУЮ МАМА». Ніна. Так, о 20.05 прибуде її поїзд. Добре, що увечері і мій напружений робочий день не розірветься, не порушиться план, намічений на сьогодні. А мені насамперед треба завітати у фотоательє біля кінотеатру «Промінь».

Потім навідаюсь до Корча — Роптанова Геннадія Трохимовича. Дякуючи м'яснику Заварову, ми вийшли на нього. Третій, після Шалапухи і Зубовського, підозрюваний. І десь чаївся Тягун Феофан Миколайович. Феофан… Я вперше звернув увагу на ім'я Тягуна. Віяло від нього старослов'янізмом, церковними давніми іменами, які надавали попи новонародженим при хрещенні. Святий Феофан… Звучало.

Одначе Зуба і Тягуна доводилось розшукувати. Дивно, досі не втік Роптанов. Мабуть, сподівався, що не знайдемо, як і Бог, що прийшов на ринок із золотою обручкою.

Ще Баглай і Страпатий. Де вони? Чи причетні до злочину? А чим порадують експерти? Матеріалів у них з того будинку по вулиці Шолом-Алейхема досить: останки жінки, пістолет «вальтер», старі гроші, коштовності, якийсь зшиток…

Я здолав половину шляху до центру міста. При найменшій нагоді, особливо вранці, на роботу йшов пішки. Загаявся і вчасно не перейшов на другий бік вулиці,