Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

щоб віддалік поминути перукарню. Мені не хотілося бачити Єву. Потерпав, коли б вона не натякнула знову провести її додому. Невідомо, що спаде їй на думку. А мені ж зустрічати Ніну.

Двері перукарні відчинені. На порозі, прихилившись плечем до лутки, стояв і курив майстер у білому халаті. Я поминув його, зиркнувши у широке вікно, і не помітив у залі стрункої Євиної постаті. Вона ж сьогодні у другу зміну! Напевне, ще спала, ніжачись у ліжку.

Фотографія недалеко: за універмагом і кафе «Чайка», сквером з водограєм і філармонією. Ось — між ювелірним магазином і входом до кінотеатру «Промінь» — її вітрина. Затримався біля неї. Раніше не звертав уваги, а тепер з цікавістю розглядав: портрети кольорові й чорно-білі, переважно жіночі, у різних ракурсах. О, Євин, у чвертьоберта, волосся підібране у вигадливу зачіску напевне, з єдиною метою — показати гарні сережки, і сукня декольтована — над ямкою грудей покоївся кулон-серце на грубому ланцюжку. Привабливий і ефектний вигляд у неї, тільки погляд холодний, зневажливий, як у дівчат, що знають собі ціну. Я опустив очі й штовхнув двері.

За столиком огрядна підстаркувата жінка в чорному сатиновому халаті зосереджено перебирала конверти у довгому ящичку. Вона запитливо зиркнула на мене вирлоокими очима, не полишаючи своєї роботи.

— Яке бажаєте фото? — ніби між іншим поцікавилася.

— Мені б… побачити майстра.

— Станіслав Генріхович там, — кивнула на коричневу, важку ширму з двох половинок, не стулених щільно — у вузькій довгій шпарці жовтіло світло. — Міняє перегорілі лампи в софітах.

Я відхилив ширму. Посеред невеликої зали на тринозі фотоапарат, прикритий чорною шматиною, націлений на стілець і білий екран. На щаблі складеної драбини стояв чоловік, теж одягнутий у халат, і вкручував у софіт лампочку. Його сиве волосся лило у мене надію, що він міг знати Петра «Першого». Я привітався.

— Хвилиночку, товаришу, — вибачливо сказав. — У нас невеличка аварія.

— Нічого, я почекаю, — заспокоїв його.

Фотограф швидко впорався з лампочкою. Коли постав переді мною, невисокий, худий, уважний, я замилувався його високим лобом, на диво чорними бровами і римським носом. Майстер справляв враження людини високого благородства. Він пильно дивився на мене, мабуть, прикидав подумки, як посадити перед об'єктивом.

— Ви прийшли фотографуватись? — із сумнівом запитав.

— Ні, Станіславе Генріховичу, — посміхнувся його спостережливості. — Я з карного розшуку, капітан Загайгора. Маю до вас розмову.

— Міліція? — він чомусь глянув на свої руки і стенув плечима. — Прошу, я до ваших послуг.

Ми сіли на стільці під білим екраном, перед фотоапаратом, ніби збиралися знятись.

— З якого року ви тут?

— З 1949-го.

— Добре, — я аж зітхнув полегшено. — А до вас хто?..

— До мене? — Він притулив вказівного пальця до губ і замислився, кліпаючи повіками. — До мене… Петро! Ми ще називали його, бідолаху, Петром «Першим». Гарний був майстер, особливо жіночих портретів.

— А де він зараз?

— Напевне, у лікарні, а може… — Фотограф сумно похитав головою. — Стільки часу минуло…

— Розкажіть, що сталося.

— У 1948 році він раптом захворів, поклали його в психоневрологічну лікарню. Через кілька місяців виписали, наче вилікували, а він знову… І так декілька раз. А в 1949-му поклали і… — Старий опустив очі.

— Він одразу по війні тут працював?

— Еге.

— Родичі у нього були?

— Не знаю. Я тоді робив у фотографії на ринку, а коли Петро того… мене перевели сюди.

— Прізвище його пам'ятаєте?

— Хе, двадцять років… — Станіслав Генріхович потер чоло долонею. — Кумедне прізвище, ніби на взуття схоже…

— Чоботар? Калоша? Закаблук?

— Не те… Воно… воно… — Фотограф заляскав пальцями, хмурячись, болісно згадуючи. — Як називають оті… в чому колись ходили селяни?

— Постоли?

— Інакше.

Я копирсався в пам'яті, але, крім постолів, нічого іншого не згадав. Вже й змирився. Врешті відомо місце роботи й рік, коли поступив хворий, його ім'я. Цього досить, щоб знайти історію хвороби Петра «Першого». Грюкнули двері, й за ширмою почулися голоси — прийшли клієнти, мені пора залишати фотоательє. Я опинився на вулиці. Мимоволі глянув на вітрину, на Євин портрет і зустрівся з її байдужим поглядом. Він мов стежив за. мною…

Але тільки-но я порівнявся з ювелірним магазином, як позаду пролунало:

— Товаришу Загайгора!

Фотограф. Він махав рукою, прошкуючи до мене, обминаючи перехожих. Я спинився, здивований.

— Личаки! — переможно вигукнув Станіслав Генріхович. — Личаков Петро!

Я ще раз переконався, як багато треба знати інспектору карного розшуку. Подякував майстру. Він заощадив мені кілька годин, які б витратив на копирсання в історіях хвороб. — А ваше як?

— Ламбуцький, прошу пана, — іронічно мовив і посміхнувся. — Я зі Львова, з 1939 року в місті.

А мабуть, подумалося мені нелегке життя у нього за плечима.

Тепер мій шлях лежав на вулицю Козацьку, будинок дванадцять, де жив Корч — Роптанов Геннадий, токар, третій підозрюваний.

У сквері діяв фонтан: струмочки води били вгору й вигиналися дугами, і над чашею водограю висіла невеличка веселка. Вологий пил зносився вітерцем на тротуар, і я з приємністю на коротку мить впірнув у нього.

Універмаг уже відчинено: біля широкого під'їзду товпилися люди, ніби у вихідний день. Треба й собі заскочити, вибрати кілька літніх сорочок. Одначе лише згадав, а ноги несли далі, і раптом зіткнувся віч-на-віч з Євою — так несподівано, аж сторопів, і вона теж. Першою отямилась дівчина.

— Ой, Арсене! — сплеснула в долоні, огортаючи мене теплим каштановим поглядом. — А я думала про тебе. Сачконув з роботи?

На нас оглядалися перехожі, переважно чоловіки, міряли Єву з ніг до голови поглядами, непоспіхом відводили їх. Перукарка одягнута в чорну вузьку спідницю й жовту блузку, без жодної коштовної прикраси, одначе їй і не треба тих золотих цяцьок. Єва й так привертала до себе увагу.