Читати книгу - "Справа Сен-Ф'якрів"

лінотипами; звідти долинало їхнє кулеметне цокотіння.

— Мені потрібен начальник цеху…

Довелося буквально кричати, бо машини гуркотіли, як грім. Від запаху фарби дерло в горлі. Маленький чоловічок у синій блузі, який вирівнював рядки набору в сталевій рамі, приклав до вуха руку.

— Ви начальник цеху?

— Метранпаж!

Мегре вийняв зі свого гаманця папірець із текстом, який спричинив трагедію в Сен-Ф’якрі. Чоловічок, поправляючи на носі окуляри в сталевій оправі, нерозуміюче подивився на папірець. «Якого біса йому від мене треба?» — напевно, думав він.

— Це зроблено у вас?

— Га?..

Повз них пробігали люди із стосами газет.

— Я питаю, чи це надруковано тут.

— Ходімо!

У дворі з розмовою пішло легше. Тут було холодію, але можна було принаймні розмовляти майже нормальним голосом.

— Що ви мене питали?

— Ви впізнаєте цей набір?

— Це латинський, кегль десять…

— Набрано у вас?

— Майже всі лінотипи мають комплект латинського шрифту.

— А є ще десь лінотип в Мулені, крім вашої друкарні?

— Ні… Є в Невері, в Буржі, Шатору, Отені та ще…

— У цьому відбитку ви не бачите нічого особливого?

— Його відбито вручну… Хтось хотів, аби повірили, буцімто це вирізка з газети, адже так?.. Мене якось теж просили зробити таку штуку, для жарту…

— Ага!

— Років п'ятнадцять тому, не менше… Тоді ще ми набирали газету вручну…

— А папір не дозволяє вам зробити якийсь висновок?

— Майже всі провінціальні газети користуються папером одного й того ж постачальника. Це німецький папір… Перепрошую, мені саме треба закінчити верстку н'єврського видання…

— Ви знаєте Жана Метейє?

Чоловік знизав плечима.

— Якої ви про нього думки?

— Якщо його послухати, то він краще за нас знає наше ремество. Він трохи несповна розуму… Йому дозволяють копирсатися в цеху через графиню, бо вона приятелька нашого патрона…

— Він уміє користуватися лінотипом?

— Гм!.. Принаймні він так каже!..

— А скажіть, він міг би набрати цей уривок?

— Якби мав вільних дві години, а то й більше… І якби він по десять разів набирав кожен рядок…

— Чи сідав він останнім часом за лінотип?

— А звідки ж мені знати? То він прийшов, то пішов собі. Він виводить нас усіх із терпіння своїм базіканням про новий спосіб виготовлення кліше… Пробачте… Поїзд не чекатиме… А моя полоса ще не доверстана…

Наполягати не було рації. Мегре хотів був знову, вернутися до цеху, але потім передумав. У цих людей була розписана кожна хвилина. Всі були зайняті своєю справою.

Йому пощастило, однак, зав'язати розмову з учнем, що скручував цигарку.

— Що роблять із свинцевими рядками, коли вони відслужили своє?

— Їх пускають на переплавку.

— Як часто це робиться?

— Що два дні… Он, бачте, у кутку стоїть піч… Обережно, вона гаряча…

Мегре вийшов на вулицю, почуваючи себе трохи стомленим, а трохи розчарованим. Щойно смеркло. Від холоду, здавалося, на вулиці було світло, світліше, ніж звичайно в таку пору. Перед крамницею готового одягу походжав продавець, тупцюючи ногами і сякаючись у хустку. Він зупиняв перехожих:

— Зимове пальто!.. Чудовий англійський драп по ціні від двохсот франків… Заходьте! Це вас ні до чого не зобов'язує…

А трохи далі, перед «Кафе де Парі», звідки долинав цокіт більярдних куль, Мегре побачив жовту машину графа де Сен-Ф'якра.

Він увійшов до кафе, роздивився довкола і, не знайшовши графа, сів. Це було досить пристойне кафе. На естраді троє музикантів настроювали свої інструменти. Перш ніж виконати чергову пісеньку, вони складали і виставляли її порядковий номер з трьох прямокутників із зазначеною на кожному цифрою.

У телефонній кабіні хтось розмовляв по телефону.

— Пива! — наказав Мегре гарсонові.

— Світлого чи темного?

Комісар не відповів, бо саме прислухався до голосу того, хто був у телефонній кабіні, але марно — він нічого не розібрав. Незабаром Сен-Ф'якр вийшов звідти, і касирка запитала його:

— Скільки разів ви дзвонили?

— Тричі.

— До Парижа, так?.. Тричі по вісім — двадцять чотири…

Граф побачив Мегре, зовсім невимушено підійшов до нього і сів поруч.

— Ви мені не казали, що збираєтесь до Мулена! Я б підвіз вас на своїй машині… Щоправда, вона відкрита, а в таку погоду, як зараз…

— Ви телефонували Марії Васильєвій?

— Ні! Я не бачу підстав приховувати від вас правду… Мені теж пива, гарсоне… Або краще ні! Чогось гарячого… ґроґу… Я телефонував такому собі панові Вольфу… Якщо ви його й не знаєте, то його знають інші там у вас на набережній Орфевр… Лихвар, якщо хочете знати. Я кілька разів удавався до його послуг… Оце теж спробував…

Мегре зацікавлено глянув на нього.

— Ви просили в нього грошей?

— За будь-який процент! І все одно він відмовив мені! Не дивіться так на мене! Сьогодні по обіді я був у банку…

— О котрій годині?

— Близько третьої… Звідти саме виходив молодий панок, якого ви знаєте, і його адвокат.

— Ви хотіли зняти з рахунку якусь суму?

— Хотів! Тільки не подумайте, що я хочу викликати в вас співчуття! Бувають люди, які, коли йдеться про гроші, чогось соромляться. Тільки не я! Отже, надіславши до Парижа сорок тисяч франків і заплативши за квиток Марії Васильєвої, я мав у кишені щось близько трьохсот франків. Я приїхав сюди, не знаючи, що на мене чекає… Я не взяв із собою нічого, крім того, що ви на мені бачите… У Парижі я заборгував кілька тисяч франків хазяйці мебльованих кімнат, і