Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

лампа на виступі каміна. То був великий абажур, обтягнутий колишнім морським прапорцем для сигналізації азбукою Морзе, побляклим від довгого вжитку, водяних бризок і штормових вітрів. А під ним — велика скляна колба — прозора, сіро-зелена, кольору морської хвилі, наполовину заповнена водою; всередині колби — два мініатюрні, тонкої роботи фрегати із світлого дерева брали один одного на абордаж.

Досить було торкнутися абажура — і поверхня води починала гойдатися, два крихітні кораблики рухалися — все ніби оживало, і ви бачили справжній бій.

Скільки ж неймовірного терпіння і майстерності треба було докласти Старому Корсарові, щоб змайструвати, деталь за деталлю, з допомогою довгого пінцета, це маленьке чудо, а потім крізь вузеньку шийку колби опустити деталі всередину і скласти свій маленький шедевр?

Ми з Гійомом завжди милувалися ним, коли бували тут. І цього року я, хоч уже навряд чи мала право носити титул «юнги», була зачарована цим витвором.

Зненацька одна Капітанова фраза одірвала мене од споглядання.

— Чи ви пам'ятаєте, шефе, того малого хлопчину, котрого ми підібрали у Нарвіку?..

Голос дідуся лунав на диво спокійно, буденно. Так він міг би сказати щось звичайне, приміром: «Ти ж добре пам'ятаєш, Фанні, Робера Дебреске, який навчив тебе читати?..»

Я стрепенулась, але не сміла обернутися, бо відчувала, що дідусь дивиться на мене.

— Чи я пам'ятаю оте вовченя, питаєте? Дуже добре пам'ятаю, командире! Хіба ж таке можна забути! Пригадуєте? Він проплакав тоді цілісіньку ніч, і ніхто на борту не міг його втішити. Та й справді, воно, бідолашне, натерпілося горя, перш ніж попало на наш «Сіріус»… Ну, за ваше здоров'я, командире, — я п'ю за вас! І хай новий рік буде в усьому щасливий для Сонячних Дзиґарів. Юнго, коли скінчиш гратись у війну, я й тобі наллю чарочку.

Аж тепер я обернулася. Старий Корсар підсунув до мене кришталевий келишок, повний прозорого вина. Я підійшла, сіла, поздоровила, як годилося, спершу господаря дому, потім дідуся.

Дід уже трохи підпив і тепер, стискаючи в руці свою чарку з вином, глипнув на мене, мовби хотів зазирнути мені в душу, і зразу ж одвернувся.

— Ваша правда, шефе! Важко забути того малюка. Але ж це сталося так давно, що я вже, бігме, й не пригадую, який він був з себе. Шкода, що не збереглося фотографій з тих днів!

У цих дідових словах вчувалося приховане запитання, і мене зовсім не здивувало, коли у відповідь колишній старший механік мовив:

— У мене, командире, є кілька фотографій з тих часів. Правда, вони не дуже вдалі, бо я сам їх робив, та це нічого.

Він підвівся, пошукав на поличці в буфеті, дістав звідти грубезний альбом, розпухлий від фотографій — свідків минулого, і заходився перегортати перед нами його сторінки.

— Бідний юнга! — трохи насмішкувато мовив старий. — То не вельми цікава розвага для тебе — слухати, як два старі шкарбани ворушать свої воєнні спогади, перетрушують, так би мовити, свої патронташі. Що ж тобі запропонувати?

Я мовчки знизала плечима, але в цю мить уважний погляд мого діда знову спинився на мені, і в ньому було щось ніби інквізиторське.

— Облиш, шефе… Фанні теж буде цікаво подивитися на ті фото. Чого це минуле має належати тільки старим?

Він усе ще не зводив з мене пильного погляду і говорив з притиском: у кожному його слові відчувалося щось недомовлене. Здавалося, він вільно читає мої найпотаємніші думки. Потому він облишив мене і почав уважно розглядати сімейний альбом з фотографіями.

І справді, то були не дуже вміло зроблені знімки. Не надто чіткі, часом сірі, часом кумедно скошені, так, ніби земля тоді хиталася під ногами. Краєвиди всіх куточків світу і групи, групи, групи людей на їхньому тлі… По три, по чотири, по п'ять, вони були сфотографовані то тут, то там, випадково, десь у гавані, під час нашвидку влаштованої екскурсії, поки їхній корабель навантажувався або розвантажувався десь у Вальпараїсо, в Лондоні, в Мельбурні, на Цейлоні, в Гамбурзі…

Під кожним знімком Старий Корсар попідписував імена, дати, і я бачила, як жадібно він розглядає їх разом з моїм дідом, спиняючись то на одній, то на другій, згадуючи давно минулі часи, і ніжно, майже любовно вимовляючи назви кораблів, на яких вони колись плавали.

Отак, помалу розглядаючи альбом, вони дійшли і до фотографій з часів війни.

Хлопчик із Нарвіка ще не появився на сторінках альбому, але я вже відчувала, що ми, як у тій дитячій грі, «горимо». І раптом я побачила — ось він! Він виринув поміж нас, ніби стрибнув звідкілясь у цю скромну напівтемну вітальню в старому церковному домі в Ардрі. Тендітний хлопчик поміж двох чоловіків на палубі вантажного пароплава: двоє моряків, куди вищі за нього, здавалося, гралися в «сина й батька» з цією крихіткою, років трьох чи чотирьох, не більше.

Ну, звісно, один із цих моряків — то ж мій дідусь…

— Так, це я… — пробурмотів мій дід. — А це, — він показав на другого моряка, — Дюмортьє, коли не помиляюсь? Він був у нас тоді механіком, правда?

— Атож, Дюмортьє. Здається, він загинув на конвойному кораблі в сорок другому, супроводжуючи судна в Арктику… У сороковому році, коли він плавав з нами на «Сіріусі», то носив велику чорну бороду, і малому вона дуже сподобалась. Хлоп'яті дозволили смикати Дюмортьє за бороду скільки завгодно, і тільки тоді воно перестало плакати! Пам'ятаєте, командире?

Дід тільки головою кивнув, не кажучи ні слова. Губи йому були міцно стиснуті, неначе від раптового хвилювання, а я була ще схвильованіша ніж він, бо так виразно уявила собі оте мале дитинча: як воно опинилося серед цих суворих чужих людей і, можливо, вперше в житті мало пливти по бурхливому морю, як невтішно плакало, плакало… І як те дитя вперше знов усміхнулося, побачивши дивовижну «іграшку» — розкуйовджену густу бороду моряка…

— Цікаво, що з ним сталося потім, який він тепер? Може, з нього виріс славний стрункий голубоокий хлопець, один із тих, які, здається,