Читати книгу - "Прокляте небо"

соромі.

Євка відчула тугий прутень на своєму стегні. Довгі пальці Сеньо підіймали поли її сорочки.

– Я ж сказала, без цього! Думаєш, якщо заїжджий, то все можна?!

– Та не казися, нічого тобі не зроблю. Так, пограємося трошки…

Де й узялися сили. Євка з усієї люті відсторонилася й ударила Сеньо коліном у пах. Той завив від болю, відпускаючи дівчину.

Вибігши на відкриту галявину, підсвічену місяцем, тут і там вона бачила інших дівчат і хлопців по парах – хто під копицями, хто просто на траві. Її ніхто не порятує, треба було бігти до дерев і ховатися в яру, доки Сеньо не оклигав.

Вона озирнулися в бік яру, обрамленого вербами, і десь під серцем озвалася надія. На фоні підсвіченого зорями неба стояла постать, закутана в плащ. Ця постать здалася їй знайомою – довге розтріпане волосся, широкі плечі, струнка постава… Не розмірковуючи більше й миті, вона побігла до тієї людини, відчуваючи, що за нею, здіймаючи ґвалт, біжить її розчарований любасик.

Євка бігла щодуху й бачила, як постать відкрила одну полу плаща. Вона чкурнула під довгий полог, і рука юнака вмить огорнула її, ховаючи від переслідувача. Отак, загорнені, вони спустилися вниз і зачаїлися в ямі під коренем.

У руці її рятівника блиснув знайомий татарський ніж.

– Не треба! – прошепотіла вона. – Давай краще нишком втечемо. Он там є спуск до води.

Він не відповів. Почулися голоси – схоже було, що на галявині знялася справжня буча, і до Сеньо приєдналися інші парубки, бажаючи провчити незнайомця в плащі та непокірне дівчисько.

Так само прикриваючись темним пологом до п’ят, Амір устав, піднімаючи за собою і Євку. Кивком він указав на спуск до річки, і незабаром вони вже сиділи під кущем на іншому боці Віти, сушачи мокрі ноги та здаля спостерігаючи за переполохом.

Плащ тепер лежав розстелений на землі. Євка сиділа біля Аміра й розгублено мовчала. Той теж не зронив і слова, тужливо вдивляючись у віддалені вогні.

– Ти, певно, тепер думаєш, що я легковажна, – нарешті порушила тишу Євка.

– Чого б це мені про тебе думати? – відповів Амір, гмикаючи. – Але врахуй, що і я сам прийшов сюди, стояв і спостерігав. Це теж якось… не вельми шляхетно.

Євка засміялася.

– Я нікому не скажу, – підморгнула вона.

– Як тобі після цього буде? Ну… серед своїх? – хриплий голос Аміра лунав тихо, ніби шум води.

– Не гірше, ніж завжди, – відповіла Євка. – Думаю, вони не посміють мені нічого вчинити. Певно, парубки зрозуміли, що ти панич. Ілля вже одного разу перед ними заступався за мене…

– Ілля?.. – Амір насупився, і Євці здалося, що вона бовкнула зайве.

Він знову дістав з-за халяви чоботу ніж – тонкий і злегка заокруглений на кінці, у оздоблених виткими східними орнаментами піхвах.

– Розкажи мені про свій клинок, – перевела розмову дівчина, лягаючи на спину й закладаючи руки за голову.

Амір відрізав ним із куща довгу патину й почав із неї щось вистругувати.

– Це пчак. Його подарував мені один вельможний татарин із Бахчисарая – торік, коли ми з мамою їздили на Бабин торжок до Києва, вона зустріла там старого приятеля свого батька. Цей ніж – ніби згадка про те, ким я є насправді.

– І ким ти є насправді?

Євка так само дивилася в небо, але вона помітила, як погляд Аміра ковзнув по її обличчю.

– Ти така потішна! – раптом розсміявся Амір, лише зараз розгледівши червоні калинові щоки Євки. – Це так ти своїх парубків зваблюєш?

Євка легенько стусонула Аміра ногою, а той так само легко стусонув її у відповідь, сміючись.

– А ти, виявляється, вмієш сміятися, – тихо помітила Євка, заплющуючи очі.

– Я сміявся вже вчора. Із Марти. Мені сподобалося, – знизав плечима він.

– Смійся частіше, ти так стаєш схожим на людину….

Євка не розплющувала очей. Її схиляв сон. Хвилі Віти, що налітали на берег, заколисували. Десь далеко защебетали нічні пташки.

Амір не відповів. Він і далі продовжив точити свій патичок і тужливо озиратися на повний місяць.

Зранку Євка прокинулася від того, що зробилось прохолодно, а на волоссі випала роса.

Вона підвела голову й озирнулася. Амір мирно сопів під боком, укритий краєм плаща. «От тобі й притули», – посміхнулася Євка, підводячись.

Світало. Десь за річкою здіймалася рожева заграва, розмальовуючи чорні з ночі дерева в яскраві денні кольори.

На стерні за річкою підпадьомкала перепілка, а в небі над нею кружляв самотній кібець.

Торкнувшись плеча Аміра, Євка посмикала за сорочку.

– Прокидайся. Тебе шукатимуть у палаці!

І доки Амір устиг розплющити очі, вона вже вскочила в черевики та побігла вниз, до своєї хати.

– Гарна дочка, що всю ніч невідомо де гуляла! Чесна! – гаркнула мати на порозі.

– Так у притули всім світом грали. Як же мені в хаті сидіти? – жваво відповіла Євка, прямуючи до криниці, щоб нарешті змити червоні від калинового соку щоки.

Оленка схопила сестру за руку та, кивнувши Райці, потягнула Євку за хату.

– Хто то був?

– Із ким ти ходила?

– То правда був панич? Котрий із них?! – навперебій зацвірінькали, мов горобці, старші сестри.

Євка відсторонила Оленчину руку.

– Ви знали! Ви обидві знали, що Іванко приведе Сеньо спати зі мною, і ви навмисне потягли мене до калини! – мало не викрикнула Євка, ледь стримуючи свою лють.

– Та ми ж хотіли, як краще, сестрице! – затараторила Райка.

– Ми хотіли тебе розважити! Звідки ж ми знали, що в тебе з паничами… Хіба ж ми думали, що на тебе хтось не кривий і не косоокий бодай гляне!

– То хто то був? – знову втрутилася Райка. – Ілля чи той дикун, як його…?

– Нічого вам не скажу, – крізь зуби просипіла Євка. – Знаю вас, сорок, усе село вже ввечері балакатиме!

– Ну, скажи!

Але Євка випручалась і щодуху побігла в хату перевдягатися.

– Нічого, прилізе вночі спати на горище, я лоскотатиму, доки не зізнається! – мовила Оленка, ображено надуваючи губи.

Геометрична сума імпульсів у замкненій системі

Звичний день починався із сонливого ниття панночки, відчинених фіранок і парного молока під веселі небилиці Марії на кухні. Так само легко починалися уроки. Привітний пан учитель, що сьогодні здавався особливо веселим і задоволеним, розповідав про природу всіх речей, і навіть Марта припинила вишивати лялькам сукні, із роззявленим ротом роздивляючись бездоганні пропорції Вітрувіанської людини да Вінчі.

– Усе в житті пропорційне, все між собою пов’язане, – розповідав пан Орест, а Євка крадькома поглядала то на Іллю, що зухвало закинув ноги на лаву, то на Аміра, який, на диво, уважно прислухався до слів учителя, то