Читати книгу - "Загальний аналіз (збірник)"

зустрів Євгена в метро. Той сам першим кивнув йому з тупичка в кінці вагона, продерся назустріч крізь не вельми щільну юрму пасажирів і міцно потиснув руку. Якась прихована, проте погано стримувана радість зяяла в самій глибині очей письменника-початківця.

– Дивись! – Євген кивком голови показав собі на бік, під пахву. Там він ліктем притискав, захищаючи від вагонної тисняви, три чи чотири примірники книжки в м’якій сіренькій, проте глянцевій палітурці.

– «Шабля цноти», – Прочитав Іван, трохи нахиливши голову, назву на обкладинці, набрану широкими білими літерами.

– Щойно вийшла! – Причина радості в Євгенових очах робилася зрозумілою. – Авторські екземпляри. Їдьмо обмиємо!

– А куди? – запитав Іван, бо сонце вже підбивалося під вечір, а вдома чекали вечеря, дружина й донька.

– Як куди? В «Еней», куди ж іще? Через одну виходимо. – І Євген почав потроху розвертатися в бік дверей, і далі дбайливо притискаючи передпліччям свій паперовий скарб. – Як замочимо, я тобі одну підпишу. Прочитаєш.

– Іван так і не зрозумів, який інтонаційний знак мав би стояти після останнього слова на письмі – запитальний чи окличний. Швидше все ж – окличний.

Вони вивалилися з вагона разом із тлумом інших пасажирів, перейшли з однієї станції на іншу й довго піднімалися двома ескалаторами аж до верхнього виходу, який кияни колись давно вже нарекли «літаючою тарілкою». На ескалаторі Євген зі щасливим сміхом у голосі плутано розповідав, як несподівано швидко побачила світ його книга:

Видавництво несподівано отримало від держави субсидію на видання чи то «соціально значущої», чи то «високоморальної» літератури, і його рукопис потрапив під це визначення. Тож, окрім авторських примірників, щасливий письменник сьогодні отримав ще й гонорар, який, щоправда, віз не під пахвою, а в наглухо застебнутій і заколотій задля надійності великою шпилькою внутрішній кишені свого потертого коричнево-картатого піджака.

Від «літаючої тарілки» вони звернули праворуч, перейшли вуличку, яка круто збігала вниз, до театру (при цьому Євген устиг вилаяти водія чорного «volvo», який запізно загальмував перед переходом-зеброю: «Ну куди ти преш, козел!»), і, пройшовши ще квартал, знову повернули праворуч. Після паркану, за яким лунали крики школярів, стояв чималий, нажовто пофарбований будинок. «Спілка письменників», – Пригадав собі Іван. Він бував тут кілька разів протягом своєї нетривалої політичної активності на самому початку 90-х років. У довгій і вузькій залі вислуховував запальні промови письменників та інших представників творчої інтелігенції, які таврували проіржавілий і здихаючий режим. Часом ті промови перемішувалися з віршами, не вельми зграбними, проте палкими та щирими.

Євген упевнено потягнув на себе важкі великі двері, й вони ввійшли досередини. Праворуч, за столиком, повним книг і журналів, дрімала старенька вахтерка. Вона повільно підвела обличчя їм назустріч.

– Тьоть пашо, доброго здоров’я! – Майже кинувся їй в обійми Євген, простягаючи одну зі своїх книжок догори обкладинкою. – Скоро й цю продаватимете! Ох і гарно ж вона буде розходитися! Люди читатимуть! Людям треба слово правди!

– А ви ж це куди, Женю? – із несміливим усміхом тихо запитала вахтерка. – Знову в «Еней»? дивіться ж, мені завідуюча казала, що більше вам у борг не наливатиме. Бо ви ж іще якимовича останній раз по голові були вдарили… а він же старший чоловік…

– Той ваш якимович – Гнида кадебістська! Він же доноси писав у п’ятдесяті роки, ви що, не знаєте? – Відрізав Євген. Щасливі нотки сміху зникли з його мови, він почервонів і швидко повернувся через плече до Івана: – Пішли, нема тут про що з нею говорити!

Євген різко рвонув сходами, що вели вгору-вниз і, скрутнувши ліворуч, майже побіг через велику залу до коридорчика в її кінці. Там виявилися іще одні сходи, вужчі, довші й крутіші, і врешті письменник, а за ним і трохи сторопілий Іван опинилися в підвалі, перед грубими дерев’яними дверима, негембльованими, проте залакованими прозорим лаком прямо по живій деревині. Євген звично потягнув на себе половинку дверей – із зали їм назустріч ударив запах, якого Іван уже не чув багато років. Це був запах райцентрівських їдалень тієї давньої, ще радянської, доби. У ньому змішався аромат підкислого борщу, сопух алкогольного перегару, сморід торішніх квашених огірків і міцний дух давно не митих чоловічих тіл.

З-за довгих столиків, які стояли вряд один за одним і замість крісел мали при собі дерев’яні лави, їм назустріч підвело нетверезі погляди кілька понурих і добряче пожмаканих життям облич. «Женю, здоров!», «Женя, сідай до нас!» – Пролунало з їхніх запашних ротів, проте Євген гордо й незалежно покрокував одразу до віконечка роздачі, де зробив замовлення (два гуляші, два салати «помідори з цибулею», хліба, пляшку сітра та пляшку горілки), а потім до останнього столика, на щастя порожнього. Там він із розмаху ляпнув об ляду авторськими примірниками і, присівши, заходився лівою рукою порпатися за пазухою, важко розстібаючи кишеню з гонораром. Обережно, але швидко висмикнувши з кишені банкноту, він притьмом опустив долоню під стіл і зиркнув на неї: п’ятдесятка. Саме враз. Двадцятки було б замало, а сотки забагато. Та й світити соткою йому тут не хотілося. Іван тим часом умостився на протилежній лаві й так само під столом крадькома кинув оком на годинник. Час уже був пізній, пообідній, удома, на Куренівці, певно, чекала й сердилася дружина, а мала… Мала докірливо подивиться на нього таким доросло-жалісним поглядом…

– Ну то давай! – Євген перервав його думки, із хрускотом скрутивши пляшці її білу голову. Склянки, які він узяв на підвіконні біля роздачі, були звичайними, гранчастими, двістіп’ятдесятиграмовими. Продемонструвавши неабиякий окомір, він твердо налив із пляшки до обох гранчаків трохи менше середини, мабуть, точно по сто грамів. – Давай! За книжку! Щоб читалася! – Євген умочив у горілку вказівний палець і мазнув ним по обкладинці одного з примірників. – Хоча я наперед знаю, що мене не зрозуміють. Найближчі років… е-е-е… Двадцять… або й п’ятдесят… Але давай! – Він нарешті вхопив склянку, блискавично дзенькнув нею об Іванову й перехилив єдиним духом. Скривившись, нахилив обличчя над неглибокою мискою з помідорами й, уже жуючи чи, швидше, висмоктуючи сік, наказово просипів знизу вгору: – Давай! Бо ти мене образиш!

Іван, зваживши склянку в руці, нерішуче відсьорбнув близько половини від налитого й уже був замахнувся виделкою на помідор, коли Євген