Читати книгу - "Зоряне вітрило, Сергій Тимофійович Кургузов"

польоту зонда, що рухається в бік Сонця, міг видатися безглуздим. Як запобігти цьому? Взяти у магнітний полон! Але в Центрі дистанційної координації помічають ушкодження на борту “Номеда”, зонд фотографує корабель прибульців. Зйомка помітна по спалахах лазера. Це вже незнайомцям ні до чого. Інформацію передають у Центр, але вона здається настільки незрозумілою, що її як матеріал, котрий не піддається осмисленню на даному етапі розвитку науки, відправляють в архів.

— Але, професоре, — наважився я спитати, — чому ж тоді протягом останніх десятиліть після цього випадку жодний НЛО не потрапляв в об’єктиви наших космічних апаратів?

Професор подивився на мене ясними дитячими очима. “Можливо, — подумав я, — йому так легко знаходити відповіді на всі “чому” саме тому, що, накопичивши величезні знання, він до сивини зберіг дитячу безпосередність сприйняття світу?..”

Професор посміхнувся, як посміхаються раптовому променю сонця.

— Я чекав такого запитання, — тихо сказав він, — Проте мав надію, що ти здогадаєшся сам. Це запитання — ключ до таємниці! Зонди останнім часом почали брати курс на Сонце просто з Землі. Час польоту значно коротший. Досліджувати їх навколо Сонця прибульцям, гадаю, було небезпечно. Ось чому НЛО жодного разу не потрапляли в об’єктиви космічних апаратів!

— Але ж зникнення голограм з зображенням НЛО… Яке відношення ця подія має до згаданої історії?

— Ми примусили їх піти на контакт. Фотонні двигуни відкрили можливості дослідження далекого Всесвіту, це може призвести до передчасних, з їхньої точки зору, зустрічей!

— Ви… ви вважаєте, що знімки з архіву викрали вони?

— Так! — впевнено мовив Ігреков. — Це їхніх рук робота.

“…Ну, це вже занадто, — міркував я, повертаючись ввечері додому. — Я повірив професорові, коли він сказав, що за годину можна здійснити мандрівку із зими в літо, я не піддав сумніву його пропозицію зупинити для мене земний час, але викрадення голограм інопланетянами — це вже виходить за межі здорового глузду”.

За вікном електромобіля мчали повиті сутінками пагорби. Пахло весняним дощем, який, певне, недавно скінчився. У світлі фар виблискувала стрічка шосе. Раптом я помітив удалині червоні вогники. Я міцніше стиснув кермо, намагаючись розгледіти, що там на дорозі. Транспортна пригода? Ні… Шляхові роботи? Але ж дві години тому тут нічого не було… Вогники наближалися, чулось якесь гудіння. Я натиснув на гальма і вийшов з машини. Що за дивина? За сто метрів од мене просто на дорозі стояла якась куляста споруда, контур якої був означений десятками червоних вогників. Літак? Дирижабль? Я зробив кілька кроків і похолов: прямо передо мною стояла… літаюча тарілка!..

* * *

Як ви гадаєте, чому для гравітаційного катапультування на Сонце астрозондів використовували саме Юпітер?

Скільки часу тривав в цьому випадку політ за маршрутом Земля—Сонце?

Нарешті, яку швидкість треба надати космічному кораблю, щоб потрапити із Землі на Сонце без “допомоги” Юпітера?

ЗОРЯНА ПАСТКА

— Відверто кажучи, мене непокоїть його поведінка, — міркував інструктор Центру наддалеких космічних експедицій. — Чи він не збожеволів? Все ж таки, що не кажіть, політ на Целесту — це не туристська прогулянка, а експедиція підвищеної складності.

У секторі прогнозів Центру запала тиша. Та й про що можна було говорити? Поведінка капітана Савірова хоч кого могла збити з пантелику. Ці неадекватні вчинки, ці приступи незрозумілої агресивності…

Експерти мовчки сиділи за овальним столом, втупившись очима в його блискучу поверхню, щоб бодай випадково не зустрітися поглядами — в них (і це розумів кожен з нас!) читався невтішний висновок. Та не висновок — вирок! Для капітана і о був би справжній вирок: сувора заборона брати участь у міжзоряних польотах.

Я обвів поглядом присутніх. В оранжевій формі служби медичного контролю над почуттями астронавігаторів сиділа Наталя із зосередженим виразом на обличчі. Поруч неї, сперши підборіддя на долоні, професор Ігреков. За скельцями окулярів очей його не було видно, проте вигляд професора навряд чи хтось міг назвати похмурим; а це свідчило, що справу Савірова не можна вважати зовсім безнадійною.

Відкинулись на спинки крісел два інструктори Центру наддалеких космічних експедицій. Вони були — сама неприхована розгубленість.

Який вигляд мав я, репортер Андрій Дживелов, відповісти мені самому важко. Але гадаю, що атмосфера загальної спантеличеності вплинула п на мене, тож нічого втішного я сказати не міг.

— Мені здається, треба ще раз переглянути запис на відеокристалі, — нарешті порушив мовчання професор Ігреков. Він обвів поглядом присутніх, ніби шукаючи союзників для нелегкої і незвичайної справи. — Нас викликали сюди для того, аби ми виконали свої обов’язки експертів, оцінивши пригоду, в яку потрапив екіпаж зорельота “Алтей” кілька годин тому. А наше мовчання може свідчити лише про власну безпорадність. Тому я й пропоную ще раз проглянути відеозапис, щоб у присутніх виникли коли не висновки, то принаймні запитання!

Один з інструкторів щось невдоволено пробурмотів — мовляв, даремно гаємо час. Але таки натиснув кнопку на портативному пульті, скомутованому з апаратним блоком служби зв’язку, даючи команду операторам ще раз відтворити відеозапис. За мить на екранах кольорових моніторів, схожих на збільшені у багато разів копії відеофонів, спалахнули сріблясті цятки настроювання і розгорнулись у голографічно зображення.

Зображення супроводили звуки розмов астронавтів. Запис екіпаж зробив для внутрішніх потреб, та через надзвичайність ситуації його вирішено було передати на Землю.

Кілька слів про обставини, що спричинили пригоду. Не можна назвати їх екстраординарними. Планета Целеста не належала до тих сестер Землі, які могли піднести дослідникам якісь неприємні сюрпризи. У каталозі Космічної асоціації пошуків братів по розуму вона стояла під номером 264779-3Р, що означало: “Фіолетова планета, умови розвитку схожі на земні, проте живих