Читати книгу - "Дивовижна одіссея Феді Кудряша, Владлен Олексійович Суслов"

останній строк. Не впораєшся — будеш винаходити вже на тому світі,— капітан зробив паузу і додав — Ти ж знаєш, як прийнято вішати алхіміків і фальшивомонетників… — він недобре всміхнувся: — На позолоченій шибениці і в камзолі з золотим блискітками.

Гуго позеленів. Він ковтнув слину, що набігла в рот, нервово облизав тонкі губи.

— Вже не вперше я чув іронію з ваших уст, доне Дієго, — мовив він, — та дарма, я все стерплю. Тим паче, що все вже позаду… Сорок років я йшов до мети, зазнав і голоду, і злиднів, і кепкування недругів… Жив по підвалах, не мав грошей, щоб купити в склодува пробірку, нікчемну пробірку! Та всі муки й страждання вже позаду. Я переміг! У мене буде філософський камінь! І ми з вами, доне Дієго, станемо багатшими за самого царя Соломона!

— Що ж, побачимо, побачимо, — невпевнено промовив капітан, — .А зараз іди, вже скоро розвиднятиметься.

Гуго вийшов з каюти. Федя знову вмостився в кріслі. Проте цього разу Дієго вирішив помінятися з Кудряшем місцями: Федя ліг на скрині, а капітан — на ліжку.

Сон не приходив. У пам'яті спливала неприємна розмова а алхіміком. Знову й знову Федя обдумував події дня, важко зітхаючи: на каравелі тепер у нього двоє ворогів — Педро й Гуго.

Поступово хлопчик став заспокоюватись: якось воно буде, з капітаном у нього поки що непогані стосунки… Вже поринаючи в сон, Федя почув, як двері тихо прочинились і хтось обережно навшпиньках увійшов в окутану нічним мороком каюту.

— Доне Дієго, доне Дієго! — почувся стривожений шепіт.

Кудряш прислухався.

— Це ти, Доменіко? — сонно озвався капітан.

— Я, ваша милість. Даруйте, що турбую так пізно… Я щойно бачив, як біля фок-щогли перешіптувались Педро, Альфонсо і Гуго.

— Гм… Про що ж вони говорили?

— Я було підкрався ближче, щоб підслухати, але вони помітили мене і зразу розійшлися. А потім поодинці пробрались у каюту до Гуго. Думаю, вони щось замишляють проти вашої милості. Даремно ви тоді простили Восьминога…

— Говори тихіше, — цитькнув капітан. — Герцог спить, щоб ми його не розбудили…

З голосу Дієго Федя зрозумів, що капітана вельми насторожило повідомлення Доменіко. Якусь хвилину в каюті було тихо, потім капітан сказав:

— Я міг би хоч зараз повісити Педро, але ж, сам знаєш, — на перешкоді астральний знак Пса… Доведеться почекати, доки прийдемо в Севілью… Та й подумай, хто може замінити Восьминога? Нема в нас іншого корабельного майстра… А тим часом очей з нього не спускай. І з Гуго та Альфонсо теж. Доповідай мені щодня про все.

— Ваша милість, я давно маю підозру, що Педро не вірить у господа бога, — нашіптував Доменіко. — Він продав душу нечистому… Єретик він…

— Будь певен, тільки-но повернемось до Іспанії, того ж дня передам Восьминога до рук святої інквізиції.

— Мудро вирішили, ваша милість, — захіхікав Доменіко. — І всі речі його тоді по праву належатимуть вам! А єретика підсмажать на вогнищі. Там жартувати не люблять… — Він знову хіхікнув і спитав — А що ви, доне Дієго, думаєте робити з малим герцогом? Адальберто мені розповідав, які в нього є коштовні речі…

— Ну то й що?

— Як на мене, то вони теж могли б належати вашій милості. А хлопчака я б висадив куди-небудь на незаселений острівець.

У Феді похололо всередині. Серце шалено закалатало. От негідник цей Доменіко! Яку пораду дає капітанові! А що, коли той справді послухає його?!

Дієго хвилинку мовчав.

— Ні, Доменіко, — твердо відповів він, — з герцогом я зроблю інакше. Може, це раз у житті мені всміхнулася фортуна. Ти ж тільки подумай, як мені поталанило. Такого птаха дешево не віддам — матиму за нього добрий викуп… Завтра ж уранці нагадай мені: треба дізнатись, де міститься держава його батька…

Знову скрипнули двері, і в каюті запанувала тиша. Перевернувшись на другий бік, капітан одразу заснув.

Заклавши руки за голову, Федя лежав з широко розплющеними очима. Крізь слюдяні підсліпуваті вікна зазирав жовтавий місяць. Глухо хлюпали хвилі об борт каравели.

Оце так ускочив! З двадцятого та в шістнадцяте століття!.. Що ж, ти мріяв про це, Федю. І бачиш, як чемно тебе зустріли. Один хотів повісити, інший радить висадити на пустельний острів. Третій ненавидить, як свого найлютішого ворога. (Перед очима знову спливла хижа постать Гуго). А капітан… Цей мириться з твоєю присутністю тільки тому, що хоче добряче погріти руки… «Завтра він, звичайно, спитає, хто я і звідки. А що я йому скажу? Ну, герцог… «А звідки ви, ваша високість?»

Справді — звідки? Адже не скажеш, що з Києва… Щось терміново треба придумати, але що?»

Федя довго міркував над цим, згадував назви різних герцогств і графств, відомих йому з підручника середньовічної історії.

І раптом рішення прийшло само собою: минулого року він відпочивав під Києвом у піонерському таборі «Променистий».

«Скажу капітанові, що я з країни Променистеанії… Хай пошукає таку на портуланах шістнадцятого століття! Скажу, що там…»

Заспокоївшись, хлопчик заснув.

Розділ дванадцятий
НЕЗВИЧАЙНИЙ ПОДАРУНОК

Прокинувшись, Федя стрибнув зі скрині. В каюті нікого не було. По крутих сходах хлопчик зійшов на палубу. «Заспав я одначе, — подивившись на сонце, подумав Федя, — мабуть, уже дев'ята година».

День був чудовий. По блакитному небу пливли ніжні пір'ясті хмарки. Попутний вітер туго напинав вітрила, і здавалося, що карані їй, мов казковий птах, стрімко летить, ледве торкаючись гребенів хвиль. За кормою весело жебоніла вода. Невідомо звідки, ледве не торкнувшись верхівки бізань-щогли, швидко промчав дивовижний чорний з білими плямами птах. Крила — довгі, гострі,