Читати книгу - "Голова Дракона, Леонід Михайлович Тендюк"

">[6] Я із Жмеринки, — українською мовою додав я.

Сказав я це, звичайно, навмання, задля красного слівця, згадавши, правда, що і штурман Сакало, й ще один хлопець, з яким довелося плавати, були із Жмеринки.

Дівчина цього разу дещо зрозуміла. Вона розчаровано розвела руками:

— C'est dommage…[7]

— C'est la vie,[8] — докинув я завчений колись французький афоризм.

— Et tout de me'me vous e'tes franc, ais![9]

— Нехай буде гречка! — погодивсь я.

На сусідньому архіпелазі, зокрема на острові Бонго Бе, що означає Велика гора, де Лота жила до переїзду сюди, так само вільно говорять французькою, як і місцевими діалектами. У родоводі тамтешніх племен — воістину вавілонське стовпотворіння: в жилах остров'ян тече кров індонезійців, малайців, європейців; нащадки арабів — анталаотра — змішалися з мальгашами й народністю банту.

Лолітин, чи то ба Лотин, батько, як ми довідалися потім, був француз, а мати — з мальгашів. Народжені від французів і тубілок діти звуться креолами. Та Лота вважала себе мальгашкою, узявши від матері нестримне волелюбство, знадливу вроду, а від батька хіба що веселу вдачу.

Кілька останніх років дівчина жила на Носі Мазаві. Батько її працював на фосфатних розробках — єдиному підприємстві тутешніх країв, яке забезпечувало роботою тубільців навіть із довколишніх сіл і висілків. Місцезнаходження острова таке — він лежить осторонь уторованих морських шляхів, — що його рідко відвідували кораблі. Лише двічі на рік, коли ще запаси фосфатів не вичерпались, по добуте добриво та заготовлену рибу, боніто й копру з Австралії сюди прибувала шхуна.

Відомо, що острів архіпелагу Чагос Дієго-Гарсія, який належав приватній промисловій компанії, продали, і на ньому, хоч як чинили опір народи, — протест Індії, Меморандум Шрі Ланки, заяви інших країн — американці збудували-таки військово-стратегічну базу. Проте мало хто знає, що подібна доля спіткала і Світлий острів — Носі Мазаву, який, як і скеля Голова Дракона, перетворився на зловісний суходіл, перехрещений мальгашами на Носі Маті, тобто Мертвий острів.

У життя тубільців неждано увірвалося лихо — в кожну сім'ю і в кожну оселю. Не обминуло воно й Лоти. Батька її на очах у односельців поглинув фосфатний кар'єр. У наполовину порожньому з-під вибраного гуано урвищі трапився обвал, і гірника засипало породою.

Роботи на острові не ставало, Лотин брат подався на заробітки в Австралію, старша сестра — на Маврікій. Залишились вони з матір'ю… А потім до Носі Мазави почали навідуватись військові кораблі. Почалося якесь будівництво — на березі й під водою. Солдати Сполучених Штатів Америки приходили у загублені серед джунглів села. Просили «кокорано» — вина з м'якуша кокосових горіхів. Згодом самі почали все брати без дозволу.

Тубільців узбережжя, яких споконвіку годувало море, виганяли в гори, а тих, хто не хотів коритися, вивозили на інший, майже непридатний для життя острів.

Нагрянули вояки і в Яо-Ватономбі, невелике прибережне сільце на півночі Носі Мазави, де з матір'ю жила сімнадцятилітня Лоліта. Дарма що люди плакали, благали не переселяти їх із насиджених місць, — як тварин, усіх їх зігнали в сарай. І того ж дня, повантаживши на судно, повезли невідь-куди.

Була серед переселенців і Лотина мати. Ну, а Лоту, вродливу «дикунку», забрали на скелю Голова Дракона. Так вона стала дресирувальницею і наглядачкою за людинорибами й дельфінами.

Моя перепалка з дівчиною затяглася, а час не ждав — дорога була кожна хвилина: вода прибувала й прибувала.

— Попроси в неї ключ од брами, — мовив Альфред. — Я піднімуся і, поки не пізно, завалю горішній вхід.

Лота спочатку не погоджувалась та врешті сама простягла мені ключ. Я віддав його Альфреду, і він побіг до воріт, зникнувши в глибині печери.

Чути було лише глухі вдари і те, як щось осипається й гуркоче.

— Готово! — долинуло до нас, і геолог прожогом кинувся з печери.

Невідомо, як він орудував серед валунів і брил, але за ним крізь отвір у скелі раптом поповзло гранітне кришиво.

Кім Михайлович схвально хитнув головою: мовляв, молодчина! Він, не розгинаючись, рачкував уздовж стіни, обстежуючи комірчини біля кабін та задраєні наглухо люки у скелі над водою.

— Тут — акваланги, — кинув він, витягаючи із ніші пофарбовані в жовте балони. — Запитай її, Васько, чого так довго немає ліфта й вагонетки метро.

Чи я незрозуміло пояснив, чи, може, просто Лота не захотіла відповідати на запитання, а тільки вона, вислухавши, скептично посміхнулася й скинула оком на мавп. Макаки, як і раніше, сиділи з важелями в лапах. Та вогники на контрольній шкалі розподільного щита погасли. Отже, хтось інший перехопив посланий мавпами наказ. Щоправда, шлюзи так само були відкриті, і крізь них, наповнюючи печеру, лилася вода.

— Івання, руска друга… лублю!

Ледь тримаючись на ногах, п'яний, очманілий містер Осел, мов із лантуха, раптом випав на гранітну приступку з гондоли, що опустилася з вершини і зупинилась перед люком у бічній скелі, що раптом відкрився.

На голові в п'яного воїна темніла зсунута набакир безкозирка. Тіло обтягав подертий, з високо відчикриженими рукавами тільник.

Містер Осел нагадував відомого опереточного героя Попандопула. Хоч смішного було мало: він — наш ворог, і, якщо знову потрапимо до нього в пазури, лиха не минути.

Якісь вони недоумкуваті, ці атомні маніяки, скажете ви.

Що ж, силоміць затримані в районі, вільному для плавання, викрадені з мирного батискафа, ми, звичайно, дивилися на своїх катів, як дивляться на гидь і нечисть, — з відразою й презирством. Та вони й були огидні, дарма що володіли електронікою й атомом —