Читати книгу - "Блакитна планета, Марія Канн"

Марцінові руку, як чужому.

— Бувай! Я не дивуюсь, що від'їжджаєш. В цьому році вакації видались надзвичайно невдалі.

Поспішаючи, хлопець забув про Дондка, але той наздогнав його і втиснув йому в рюкзак чималеньку напхану торбинку…

— Ти хочеш їхати без харчів? — докірливо кинув він. — Коли є що їсти, краще думається!

— До побачення, Дондку, до побачення.

І хлопець ще раз оглянувся на крислатий бук, в тіні якого так гарно відпочивалось. На антені, де любили сидіти сороки, гойдалась трясогузка.

Щось захрипіло, рипнуло… птах схопився і злетів.

«Коли мені тебе забракне…» — почулася мелодія.

— Добре, що Гапи немає, — зітхнув Марцін, — він би своїм скавулінням посилював звучання. При Агнешці рідко траплялись такі штуки. Тадеуш виполошить усе птаство довкола.

— Принаймні туристи здалека почують нашу станцію, — не згодився Дондек, — а ми ж насамперед для туристів.

І приязно помахав рукою на прощання, так смішно, мов витрушував невидиму ганчірку.

Їхати було важко. В автобусі штовханина, давка, а тут ще сердитий кондуктор заборонив одчиняти вікна.

Далі почався виснажливий схід на гору, а ще прикріше було те, що Марцін не знав, де знаходиться Юн. Хлопець продирався крізь хащі, добрим словом згадуючи гладуна Дондка. Бутерброди з сиром і джемом додавали сил. Відпочиваючи на галявинах, порослих кущами малини та ожини, намагався тамувати спрагу соковитими ягодами.

Проминув смугу змішаного лісу, буків, сосон, явора, перестрибував через пеньки, що перетинали шлях. Над головою пурхали птахи, стиха цвірінькали.

Врешті дерева порідшали, поміж їх кронами завиднілося небо. Старі порохняві сосни виблискували срібною від моху корою, витягували до неба поламані віяла гілок. По траві й камінню стелились стовбури дивовижного бука, вони ніби повзли, покручені якоюсь мукою. Ніде й сліду людини. Марцін сів на камінь і розпачливо дивився на стрічки доріг, вони тяглися поруч одна одної аж до валу коралових хмар на небокраї, а вгорі висіло мідне сонце, поволі опускаючись в червоне море.

Неосяжний простір і пустка гнітили Марціна.

Де шукати Юна? На якій з полонин, розкиданих по горах? За якою вершиною або нагромадженням скель схований його корабель? Що робити: вертати чи видряпуватися на всі вершини?

— Юне, — загукав голосно, — Юне, де ти?

Розжарений диск сонця ще горів на обрії, але тіні густішали й поволі огортали долини. Сонце ніби залило кров'ю крони дерев на стрімчастій скелі. Западала ніч.

СИНИ СОНЦЯ

Юн приставив Агнешку малим кораблем до околиці Варшави. Серед безладного миготіння вогнів зміїлась смуга Вісли, оточена яскравою низкою ліхтарів. В темряві за дороговказ дівчині правив шпиль Палацу культури й науки, який пурпурово блищав, наче планета Марс.

— Мені пора, — сказала дівчина, дивлячись униз, де освітленою змійкою вився поїзд. — Як дивно — плигну в ніщо, в пустоту… Прощавай, Юне.

Він узяв її руку обома руками.

— Я щасливий, що ти побачиш любих тобі людей, — мовив Юн. — Я щасливий, що мешканці Блакитної Планети такі, як ти і Марцін. Я чекатиму на тебе…

Хотіла крикнути: «Юне! Ти не знаєш всієї правди, послухай!» Та на сході заясніла світла смуга — вже розвиднялося. Не можна зволікати, їй треба з'явитись у Варшаві, доки свіне.

Висунула в отвір плечі й скочила, як з трампліна. Тої ж миті повз неї промчав Юнів корабель — глянули приязно його темні очі.

Летіла височенько. Червоні снопи іскор, котрі часом злітали над трамваями і тролейбусами, освітлювали павутиння дротів, розіп'ятих над вулицями.

Агнешка почала знижуватись тільки над древнім Мокотовським Полем. Приземлилась на тихій Волоській вулиці, за білим будинком, де золотіло листя невисокого дерева. Людей нема. Швидко скинула скафандр і запхала його в рюкзак.

День обіцяв видатись гарним. У Варшаві не було й сліду недавньої негоди. Агнешка тихенько пішла стежиною вздовж городів, часом збочуючи на траву, коли шлях перетинали віти живоплоту. Будинки стояли лише по один бік вулиці, і вікна подекуди вже світились. По другий бік у напрямку Рацлавіцької бовваніла в півтемряві велика будівля лікарні. Як і радив Марцін, вона звернула біля селища Варшавської житлової кооперації. Тиша панувала на подвір'ї. В піску лежали покинуті іграшки.

Затрималась біля зеленої лавки. Полічила вікна на першому поверсі й полегшено зітхнула. У Венцковських не спали. Можна зайти до них і перепочити. Тихенько піднялась сходами, довго обчовгувала ноги й нарешті постукала.

— Хто там?

— Агнешка Яницька з станції «Метео»!

— З станції «Під планетою», бо «Метео» — то не назва, а Невідомощо, — поправив її сміхотливий жіночий голос, і двері відчинились.

Висока жінка глянула на Агнешку Марціновими очима.

— Агнешка! — скрикнула вона. — Он ви яка! Сподіваюсь, не сталось ніякої халепи? Мій син нічого не накоїв? Ні? Жодна ракета не приземлилась в наметі?

— Ні, — відповіла дівчина, — все гаразд. Даруйте за несподіваний візит. Мені треба влаштувати деякі свої справи, і Марцін запросив мене… влітку гуртожиток закритий, а я…

— Нічого не пояснюй, моя дитино, — пані Венцковська втягнула дівчину в передпокій, — добре зробила. Я вибачаюсь, що називаю на ім'я керівника станції й начальника мого сина. Але ж ти годишся мені в дочки. Отож послухай доброї ради. Негайно лягай і поспи, а потім підеш у своїх справах. Можеш займати Марцінову кімнату, а ліпше нашу, бо тут є телефон. Чоловік поїхав по службі й вернеться тільки позавтра, а я йду до лікарні. Моя мати піклуватиметься тобою як рідною. Ніяк досі не звикне, що Марцін хлопчисько. А як там Марцін?

— Маю для вас лист од нього, — Агнешка кинулась до кишені.

— Цього разу недовгий — це рідко вдається моєму синові, — зауважила пані Венцковська, пробігаючи очима клаптик паперу. — Еге, — осміхнулась, — та ти, мабуть, чудова керівничка, коли мій син