Читати книгу - "День Незалежності, Петро Масляк"

сусідки. - У цих моряків, мабуть, у кожному порту по дівчині. Ось він і влаштував чергове турне по своїх дівчатах. Дякуй хоча б за те, що побудував таку чудову хату.

До того ж, Стоянов немало здивував свою коханку і її подруг, бо на відміну від місцевих українських чоловіків, не тільки не обібрав свою подругу, але навіть залишив їй доволі значну суму грошей. Через декілька років Валентина Бабчук продала свою хату Андрієві Оросу, а сама поїхала за черговим коханцем, який пив, постійно її бив і врешті-решт розтринькав всі гроші за проданий будинок. Після цього він зник так само швидко, як і Микола Стоянов.

Після загибелі Президента життя в країні змінилося. Транснаціональна нафтогазова компанія, яка найняла Раміреса, отримала концесію на освоєння Чорноморського шельфу, і Україна замість того, щоб стати другою Саудівською Аравією, стала другою Венесуелою. Змінилося і життя Андрія Ороса. Він так і не зміг собі пробачити, що обрав для пострілу не те вікно.

«Від мене залежала доля країни, а я так ганебно схибив», - картав він себе.

Це морально підкосило майора, ніби якась внутрішня хвороба їла його організм з середини. Хтозна чим би все це закінчилося, аби не спілкування з улюбленою донечкою Мар’яною. Це була єдина розрада Ороса.

- Ну вбив би Президента не Рамірес, а його асистент, - намагалися заспокоїти майора його колеги. - Не переживай ти так. Плюнь і розітри.

- Не все так просто в житті снайперів, - заперечував їм Андрій. - У асистента Раміреса навіть гвинтівка була така, що з нею хіба що на зайців полювати. Чиста бутафорія. Рамірес нікому б не віддав своєї слави могильника президентів. Після нашого Президента був ще один, уже п’ятий. А я мав реальну можливість і нашого Президента врятувати, і подальші вбивства припинити.

- Та серед тих покійних слуг народу були й такі, що я і сам би наслав на них Раміреса, - пожартував хтось.

Андрій все частіше задумувався про відставку, і коли під час чергової операції по знешкодженню озброєних злочинців він отримав поранення від сліпої кулі, яка, зрикошетивши об залізну огорожу, потрапила йому в груди, вирішив піти на пенсію. Так Орос опинився в селі під Тетієвом у будинку, цілком імовірно збудованому на гроші і за проектом Раміреса - його візаві. Але, дивним чином, цей будинок був Андрієві настільки рідним, ніби його проектував і будував він сам. Щось майже містичне було у тому зв’язку, яке відчував він з цим селом і своїм будинком. Ніби це він жив тут з якоюсь гарною жінкою з розкішними формами, але десь у іншому житті або в паралельному світі.

Мар’яна мешкала в їхній київській трикімнатній квартирі на вулиці Кіквідзе, яку Орос, переїхавши до Тетієва, спочатку кілька років поспіль здавав квартирантам. Коли донька стала навчатися в Київському інституті декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, Андрій віддав квартиру їй у повне розпорядження. Тепер, приїхавши до Києва, Орос не став телефонувати доньці, яка в цей час мала бути на заняттях, а відразу поїхав на вулицю Кіквідзе. Він, звісно, мав ключі від власної квартири, але не скористався ними, і як людина розумна, і поважаюча приватне життя інших, подзвонив у двері. Відчинив, на його здивування, високого зросту стрункий симпатичний чоловік років тридцяти. Андрій миттєво спохмурнів.

- З ким маю честь? До речі, шановний, саме я є власником цієї квартири.

Незнайомець широко посміхнувся. Посмішка була настільки природною і сповнена якоюсь незвичною чоловічою приязню і щирістю, що Орос посміхнувся і собі.

- Ви, мабуть, батько Мар’яни? - запитав молодик. - Вона вас дуже влучно змалювала. Художній талант дизайнера. Та й фотографії вашої родини вона мені показувала. Отож, я вас упізнав, - знову широко посміхнувся незнайомець.

Орос знову спохмурнів. «Не киянин. - оцінював він молодика, все ще тупцуючи біля дверей. - За вимовою, схоже, десь із західних областей. Гарний хлопець і, напевно, невизнаний геній. От і знайшов добру душу. Жити, видно, в Києві нема де».

- А от я вас не впізнав, - не дуже привітно відповів Андрій молодика, проходячи нарешті всередину квартири.

- Це нічого, я хороший.

- Та бачу, що ви чоловік хоч куди. Але ж моїй донці ще й 18 років немає. Ви на яких правах тут живете? Чи, може, в гості зайшли?

- Ні, не в гості, - посерйознів молодик. - Я дійсно живу в одній квартирі з Мар’яною. Але не як чоловік з дружиною. Ми спимо в різних кімнатах, якщо, звичайно, саме це вас цікавить.

- І не тільки це. Я хочу знати все: хто ви, звідки, чим займаєтеся і як потрапили до цієї квартири.

- Добре, доповідаю по черзі. Я - Орест Хома зі Львова, фізик-теоретик. Сюди мене запросила Мар’яна. Хоч, слово честі, я не дуже й відбрикувався. Хіба що для годиться. Вас, мабуть, цікавить і мій вік? Мені тридцять років.

«Що це за один? - подумав Орос, розглядаючи Хому. - Він починає мені подобатися. Як видно, у нас з донькою схожі смаки».

- А де ви працюєте?

- Нещодавно влаштувався до фірми «Еріксон», точніше до її філії в Україні.

- Зможете себе утримувати?

- Думаю, що буде щось і залишатися, так би мовити, для накопичення капіталу. Я знаю три іноземні мови і маю досить високу кваліфікацію програміста. Взагалі, техніка і все, що з нею пов’язане, є, в принципі, сенсом мого життя.

- А як щодо ваших подальших планів? Яке місце в них займає моя донька, якщо, звичайно, займає?

- Коли Мар’яна досягне повнолітнтя, ми хотіли б одружитися. Безумовно, з вашого благословення. Для неї ви і ваша думка мають дуже велике значення. Мене ж благословляти нікому. Я - сирота і виріс у дитбудинку.

«З дитбудинку і фізик-теоретик? - здивувався Андрій. - Мені ж, як колишньому міліціонерові, добре відомо, що це доволі рідкісне явище. В цього хлопця, напевно,