Читати книгу - "День Незалежності, Петро Масляк"

велика сила волі. Але от яка в нього спадковість?»

- Ваші батьки, мабуть, загинули в автокатастрофі? - запитав Орос.

- За офіційною версією, для відділу кадрів, дійсно так. Але від вас я не буду приховувати: мене підкинули під двері цього закладу. Я взагалі не маю ніяких родичів.

«Бідна, наївна Мар’яночка, - подумав Андрій зтурбовано. - Ну, дійсно, гарний, освічений, розумний хлопець. Але старший від неї на 12 років, і що в ньому закладене генетично? Батько наркоман, а мати повія? Які ж у мене можуть бути онуки? Адже погана спадковість все одно ж десь вилізе».

- Ви не турбуйтесь, - Орест відчув сумніви Ороса. - Я цілком ясно і чітко усвідомлюю, що вашій донечці ціни немає. Ні, ні. Це я абсолютно серйозно і без будь-якого гумору. Ми кохаємо одне одного і не уявляємо життя нарізно. Ви народили, випестували, виростили і виховали чудову людину і чарівну жінку. Розумію, що вам може не дуже подобатися, але виходить так, що насправді ви це зробили для мене. Хоч я, як ви вже знаєте, так би мовити без роду і племені, батьків, родичів, квартири і, до вчорашнього дня, навіть без роботи. Все це я б і хотів віднайти не лише з вашою донькою, але і з вами, вашою дружиною і вашим сином, братом Мар’яни.

- А прізвище і ім’я вам у дитбудинку дали?

- Ні, разом зі мною на папірці під двері підкинули.

- І ви ніколи не намагалися довідатися, хто ваші батьки?

- Ні, ніколи. Я не знаю їхніх життєвих обставин, але я ні за яких умов не покинув би своїх дітей.

Відчинилися двері і в квартиру буквально ластівкою впорхнула щаслива Мар’яна. Побачила батька, знітилася на мить, а потім гордо випросталася: дивись, мовляв, тату, який у мене наречений.

- Привіт, доню.

- Доброго дня, тату. Як доїхали?

- Нормально, дякую.

- Зачекайте, я зараз приготую вам щось поїсти. Ми тут не дуже розкошуємо, але коли Орест почне отримувати платню, заживемо заможніше.

- Добре, донечко. Я тут привіз гостинці від мами. Вони мають підтримати вас декілька днів. І ще нам з тобою треба погомоніти. На самоті. - Андрій проникливо подивився на Хому. - Згода?

- Добре, тату. Ви сьогодні будете спати в одній кімнаті з Орестом. Я йому постелю на розкладачці, а ви будете на дивані. В третій кімнаті ми з Орестом затіяли повну дизайнерську перебудову. Повинно вийти щось грандіозне. Він у мене просто технічний геній. В усьому, що стосується техніки, йому немає рівних. Ну, я піду на кухню.

- Звичайно, роби що вважаєш за потрібне. Ти тут хазяйка.

- Я з Орестом, він мені допоможе, - вигукнула вже з порога кухні Мар’яна. Услід за нею до кухні вийшов і Хома.

Андрій чув, як вони шепотіли там, певно, стурбовані, трохи перелякані. І у нього раптом виникло бажання їх заспокоїти, закортіло бути на їхньому боці, стати причетним до їхнього щастя, яке так виразно читалося в поглядах, які вони кидали один на одного.

«Ну, чому я маю виступати проти цього молодого чоловіка, яким би безбатченком він не був? - думав Орос. - Я ж виразно бачу, в цьому мене не обдуриш, що Мар’яна поряд з ним просто світиться від щастя. Я її такою ніколи раніше не бачив. І ревнувати її до цього молодика просто смішно».

- Тату, ходіть їсти, - висунулася у двері кухні його доня, тривожно поглянувши на батька.

- Дякую, вже йду.

Андрій зайшов до кухні і сів за стіл, де парувала порізана шматочками варена картопля, салат з огірків, помідорів і цибулі, присмачений олією, а також привезена ним домашня ковбаса, підсмажена на пательні. Мар’яна знову тривожно зиркнула на батька. Всі мовчки почали трапезувати.

- Я радий за вас, діти,- почав розмову Андрій, коли вони наситилися. - Хоча Орест за віком мені в сини, мабуть, і не годиться, однак я з радістю прийму його в нашу родину за сина, якщо ти, Мар’яно, прийняла його в своє серце.

Очі дівчини радісно засяяли і вона на диво природним рухом засоромлено схилила голову на плече Орестові.

- Дякую, тату. Я, щиро кажучи, не знала, як ви сприймете нас двох разом. Всіляко відтягувала той момент, коли довелося б вам повідомити. Ви так несподівано приїхали. Щось трапилося?

- Саме про це я і хотів з тобою поговорити на самоті після обіду.

Орест пішов до своєї кімнати, а батько і донька залишилися вдвох.

- Зараз засяде за свої папери, - повідомила, чомусь пошепки, Мар’яна. - Орест навіть комп’ютеру не все може довіряти. Він у Львові працював на військово-промисловий комплекс, а тут буде займатися мобільним зв’язком. Орест подав у фірму «Еріксон» власну пропозицію і її прийняли. Ти уявляєш, тату? Це ж всесвітньовідома фірма. Він у мене такий талановитий. Тату, - вона ще притишила голос, - я підозрюю, що мій Орест - геній. Нещодавно він послав через Інтернет в один американський фізичний журнал статтю, і її прийняли до друку. І майже одразу прийшло запрошення від Гарвардського університету. Вони пропонують грант для продовження досліджень. Але він нікуди не поїде, принаймні, без мене. Знаєте, тату, який він патріот? З великої літери!

- Я щиро радий за вас обох. Але у нас назрівають великі проблеми.

- Юрко?

- Ти знаєш?

- Ні, просто дуже на нього схоже. Він же раніше тут жив зі мною. А коли я вступила до інституту, перейшов до друзів у гуртожиток. Вони одного разу в нашій квартирі цілу ніч грали в карти й пиячили, то я їх вигнала геть. Здається, він навіть дійшов до того, що пропонував грати на мене. Це така мерзота. Аж не віриться, що це мій рідний брат, настільки ми з ним різні люди. Я