Читати книгу - "Шхуна «Колумб», Микола Петрович Трублаїні"

Ковальчук уже не так впевнено, як почав.

Анч нічого не сказав, і вони пішли до хати. Знайди там не було. Фотограф задумався і став мовчазний.

— Наступного вихідного дня в Соколиному відбудеться рибальське свято, — сказав інспектор. — Можливо, приїдуть з міста.

— Що це за свято? — поцікавився Анч.

— А це свято буває щороку в цей день. Воно стало традиційним. Звичайно на цей час підсумовують вилов за першу половину сезону, перевіряють наслідки змагання між бригадами, влаштовують колективний обід, танці, грає музика. У бухті відбуваються змагання з плавання та веслування.

— Метушні під час свята багато?

— Безперечно, коли щось треба зробити, то це була б найкраща нагода. Але вам, мабуть, слід бути обережним через приїзд чужих. Приїздить їх, правда, небагато, але навідуються майже завжди.

— Хто минулого разу приїздив?

— Приходив ескадрений міноносець «Невтомний».

— Гаразд. Це не так страшно. Документи мої в порядку. А от вам нове завдання. Завтра треба їхати до міста, купити там портфель, точно такий, як у професора Ананьєва. Зайдіть до нього і побачите цей портфель на столі. Крім того, ви передасте мої листи.

— Листи? Кому? — злякався Ковальчук.

— В найближчій від порту їдальні «Кавказ» щодня від дев'яти до десяти ранку, від двох до трьох дня і від семи до восьми вечора снідає, обідає і вечеряє іноземний моряк, з пов'язкою через око. Ви сядете за сусідній столик. В руках триматимете місцеву газету, згорнуту трубкою. Коли помітите, що моряк звернув на вас увагу, розгорнете газету, продивитесь, потім згорнете вчетверо і покладете на стіл та прикриєте ложкою. Після того як моряк закінчить їсти й піде, ви пересядете за його столик, а газету покладете на стілець біля себе. Через кілька хвилин моряк повернеться, попросить пробачення, скаже, що забув газету, візьме із стільця вашу і піде. Коли ви закінчите їсти й виходитимете з їдальні, то захопите газету, яку залишить моряк, але на іншому стільці. То теж місцева газета. Бережіть її, як найдорожчий документ, і привезіть мені. Зрозуміли?

— А коли…

— Що — коли? Ніяких «коли». Все мусить бути зроблено так, як я кажу, от і все. Тримайтеся нормально, байдуже, до іноземного моряка можете виявити цікавість, але без настирливості.

Після цієї розмови Анч почав розшукувати виготовлену ранком цигарку.

Він переглянув свої речі, уважно оглянув кімнату й комірчину, але ніде не знайшов позначеної цигарки. Він припускав, що міг забути позначити цигарку і поклав її разом з іншими в другу половину портсигара. Але хто ж бачив його портсигар? Правда, він залишив його в комірчині, коли виходив з колумбівцями у двір, поки Люда допомагала Знайді переодягатися. Припустити, що дівчата заходили в комірчину і витягли отруєну цигарку, він не міг. Лише один він знав про ту цигарку, яку виготовляв без свідків.

Анч відчув неспокій. «Треба швидше закінчувати тутешні справи», — твердо вирішив він. Зачинившись у кімнаті, розгорнув на столі місцеву газету, дістав з чемодана пляшечку з ярличком «фіксаж-розчин» і почав, умочаючи в нього перо, писати по газеті. То було спеціальне хімічне чорнило, яким він записував подвійним шифром на газеті потрібні йому відомості. Писання зайняло час майже до вечора.

Пізно вночі Ковальчук і Анч перенесли через острів легеньку байдарку і сховали її в кущах лози над берегом, кілометрів за п'ять на схід від хатини.

XVII. ЇДАЛЬНЯ «КАВКАЗ»

В Лузани Ковальчук поїхав на «Колумбі». Як завжди, шхуна навантажилася рибою на кінець дня, і майже цілу ніч довелося пробути в морі.

Інспектор змушений був подякувати колумбівцям за увагу до Знайди і вислухати кілька майже недвозначних зауважень на свою адресу, що бувають, мовляв, гірші опікуни, але рідко. Він постарався пропустити такі зауваження повз вуха і удавав з себе надзвичайно дружелюбну людину.

Непогано проспавши ніч, інспектор ранком поснідав з рибалками і звів розмову на те, де в Лузанах найближча від порту їдальня.

— Це кавказька — зразу ж поруч скверу, напроти пасажирської каси, — пояснив Левко.

В Лузани прийшли о пів на десяту, а поки Ковальчук знайшов їдальню «Кавказ», годинник показував п'ять хвилин на одинадцяту. З дверей їдальні вийшов іноземний моряк з перев'язаним оком. Ковальчук завмер, коли моряк проходив повз нього, але чужоземець не звернув уваги на інспектора. Обмін кореспонденцією довелося відкласти до обіду. Треба було тим часом знайти й купити портфель. Та хоч у крамницях і було чимало портфелів, проте такого, як у Ананьєва, не траплялося.

Переходячи з однієї в другу, він зайшов аж на край міста, і там несподівано в одній невеличкій крамниці знайшов те, що шукав. Та тільки-но йому загорнули портфель у папір і зав'язали шпагатом, як він почув біля себе голос Марка:

— А казали, що далеко не ходитимете.

— Та довелося… А ти чого?

— Оглядаю крамниці, де що є. А що ви купили?

— Те, що мені треба.

— Чи не портфель, бо щось плескате й широке?

— Портфель.

— Отож я вгадав.

Ковальчук залишив Марка в крамниці і швидко вийшов.

О пів на третю Ковальчук зайшов у їдальню «Кавказ». В просторій кімнаті стояло щось із п'ятнадцять столиків, вкритих скатерками з грубого полотна. Між столиками та в кутках стояло в діжках кілька пальм і фікусів. В цей час у їдальні майже нікого не було.

За столиком біля вікна Ковальчук помітив людину в морському кітелі і з пов'язкою на оці. Безперечно, це був іноземний моряк, той самий, якого він ранком зустрів біля їдальні, тобто той, кого