Читати книгу - "Моє життя та праця, Генрі Форд"

нарешті вдалося, нічого не знав про попередні експерименти або не звернув на них уваги. Так само нам доводили, що абсолютно неможливо виливати гарячий метал із плавильних печей прямо в форми. Зазвичай метал спочатку тече по лотках, відстоюється там трохи і перед виливанням у форму розтоплюється ще раз. Але на фабриці в Рівер-Ружі ми виливаємо метал безпосередньо з круглих печей, які наповнюються з доменних печей.

У нас немає так званих експертів. Ми навіть відпустили всіх, хто вважали себе експертами, бо ніхто, хто добре знає свою роботу, не переконуватиме себе, що знає її досконало. Хто добре знає роботу, той настільки ясно бачить помилки та можливості для виправлень, що невпинно прагне вперед і не має часу міркувати про свої потреби. Це постійне прагнення вперед створює віру та самовпевненість, тому з часом ніщо не здається неможливим. Але якщо довіритися «експерту», то з’явля­ються речі, які видаються нездійсненними.

Я навідріз відмовляюся вважати щось неможливим. Не переконаний, що на землі є хоча б одна людина, яка була б настільки обізнаною в певній царині, щоб мати змо­гу з упевненістю стверджувати про можливість або неможливість чогось. Правильний шлях досвіду, правильний шлях технічної освіти мали б насправді розширювати кругозір і обмежувати число неможливостей. На жаль, це не завжди так. У більшості випадків технічна освіта і так званий досвід служать лише до того, щоб показати наслідки невдалих дослідів. Замість того, щоб оцінювати такі невдачі за їхньою суттю, вони стають кайданами для успіху. Нехай прийде хтось, оголосить себе авторитетом і скаже, що це або це нездійсненне, і цілий ряд безглуздих по­слідовників повторюватиме: «Це нездійсненно!»

Наприклад, лиття. При ливарних роботах завжди втра­чалося багато матеріалу; також ця справа настільки стара, що її обплутує ціла сіть традицій. Унаслідок цього покращення запроваджуються лише з неймовірними труднощами. Один авторитет заявив іще до того, як ми почали наші досліди: той, хто стверджує, що зможе впродовж ро­ку знизити витрати на лиття, — дурисвіт.

Наша ливарня була майже така ж, як і всі інші. Коли 1910 року ми відливали наші перші циліндри «Моделі T», усі роботи відбувалися вручну. Лопати й тачки викори­стовувалися по повній. Були потрібні навчені та нена­вче­ні робітники, ми мали своїх формувальників і своїх ро­бітників. Тепер маємо в своєму розпорядженні не більше 5% ґрунтовно навчених формувальників і ливарників; інші 95% — ненавчені або, точніше, вони мають навчитися лише одному руху, який може освоїти навіть найменш освічена людина за два дні. Відливають винятково машини. Кожна запчастина, яку треба відлити, має свою єдність або групу єдностей, зважаючи на передбачене виробничим планом число. Машини, призначені для цього, пристосовуються для відливання, а робітники, причетні до цієї єдності, мають виконувати лише один, постійно повторюваний рух рукою. Єдність складається з вільно підвішеного до балок шляху, на якому влаштовані через певні проміжки маленькі платформи для ливарних форм. Не вдаючись у технічні подробиці, хочу ще вказати, що виготовлення форм-шишок відбувається тоді, коли робота на платформах триває.

Метал виливається в форму в іншому місці в той час, як робота просувається далі, і поки форма з налитим у неї металом дійде до кінцевої стадії, вона вже охолоне достатньо, щоб автоматично піддатися очищенню, машинній обробці та збиранню, тоді як платформа просувається далі за новим навантаженням.

Інший приклад — складання поршня.

Навіть за старою системою ця процедура вимагала ли­ше трьох хвилин — здавалося, що вона не заслуговує на особливу увагу. Для цього були поставлені два столи і загалом було залучено двадцять вісім людей: упродовж де­в’ятигодинного робочого дня вони збирали всього-на-всьо­го 175 поршнів — тобто їм було потрібно рівно три хвилини і п’ять секунд на кожен. Ніхто не спостерігав за цим, і багато поршнів виявлялися непридатними при скла­данні двигуна. Весь процес був загалом простий.

Робітник витягав валик із поршня, змащував його, вставляв на місце шатун, і валик через шатун і поршень укручував один гвинт і підтягував інший, і справа була закінчена. Заготівельник піддав весь процес точній перевірці, але не мав змоги сказати, чому на це знадобилося цілих три хвилини. Він проаналізував тоді різні рухи за хронометром і з’яcував, що при дев’ятигодинному робочому дні чотири години витрачалися на пересування вріз­нобіч. Робітники не ходили далеко, але вони мали рухатися то туди, то сюди, щоб принести матеріал і відкласти набік готову запчастину. Під час усього процесу кожен робітник робив вісім різних рухів рукою. Заготівельник запропонував новий план, причому він розклав весь процес на три дії, підігнав до верстата візок, поставив трьох осіб із кожного боку й одного контролера наприкінці. Замість того, щоб виконувати всі рухи, кожен робітник виконував лише третину з них — стільки, скільки можна було зробити, не рухаючись навсібіч. Групу робітників скоротили з двадцяти вісьмох до чотирнадцятьох осіб. Рекордна продуктивність двадцяти восьми людей була — 175 одиниць на день. А тепер семеро впродовж восьмиго­динного робочого дня випускають 2600 одиниць. Справді варто обчислити економію.

На покриття лаком задньої вісі раніше витрачалося багато часу. Вісь занурювалася вручну в цеберко з емалевим лаком, для чого знадобилися різні рухи двох людей. Тепер усю цю роботу проводить одна людина за допомогою особливої, винайденої нами та збудованої машини. Робітнику потрібно лише підвісити вісь на рухомий ланцюг, на якому вона просувається до цеберка. Два важелі підштовхують кріплення до цапф, прикріпленим до діжки, остання підіймається вгору на шість футів, вісь занурюється в лак, потім діжка знову опускається, а вісь просувається далі в піч для сушіння. Вся процедура займає 13 секунд.

Радіатор — справа складніша, а запаювання вимагало певної вправності. Воно складається з дев’яноста п’яти трубок, які треба приладнати та запаяти вручну; ця робота вимагала терпіння та спритності. А тепер усе робить одна машина, яка за вісім годин випускає 1200 радіаторів — порожніх тіл; їх переправляють механічним шляхом до печі й там запаюють. Ковалі та навчені робітники стали зайвими.

Раніше ми прикріплювали частини кожуха до самого кожуха за допомогою пневматичних молотів, які вважалися тоді новітнім винаходом. Потрібно було шістьох, аби тримати молоти, шістьох близько кожуха, і шум був неймовірний. Тепер же автоматичний прес, який обслуговує одна людина та виконує вп’ятеро більше, ніж робили ці дванадцятеро впродовж одного дня.

На фабриці «Пікет» циліндр під час лиття мав спершу пройти відстань близько 4 тисяч футів; тепер ми скоротили цей шлях до 300 із хвостиком футів.

Жоден матеріал не обробляється у нас руками, жоден процес не проводиться вручну. Якщо можна досягти того, щоб машина функціонувала автоматично, то так і є. Про жоден ручний рух ми не думаємо, що він є найкращим і найдешевшим. При цьому лише 10% наших