Читати книгу - "Читець, Бернхард Шлінк"

йшли: їх підганяли, вони були змушені бігти. «Марш смерті? — запитує донька в книжці й відповідає: — Ні, клус смерті, чвал смерті». Чимало померло по дорозі, інші вже не підводились після ночі, проведеної в клуні чи просто під муром. За тиждень загинула майже половина жінок.

Церква була кращим притулком, ніж клуні та мури, де раніше траплялося ставати на ніч жінкам. Коли їм доводилось нічлігувати на покинутих подвір’ях, охоронці й наглядачки займали хати та будиночки. А тут, у майже безлюдному селі, вони могли розміститись у пасторському домі, а в’язнів знову-таки загнати до клуні чи лишити під муром. Те, що жінок пустили до церкви й навіть нагодували в селі гарячою юшкою, немов провіщало кінець злигоднів. Отож в’язні поснули, а трохи згодом упали бомби. Поки горіла сама дзвіниця, вони тільки чули, як гуготить пожежа, але нічого не бачили. Коли верхівка дзвіниці впала на дах, ще кілька хвилин не було видно полум’я. Потім вогненні уламки почали падати вниз, на жінках загорівся одяг, впали кілька балок і підпалили стільці, лави й кафедру, а невдовзі покрівля провалилася в неф і все пойнялось яскравим полум’ям.

Донька вважала, що жінки могли б урятуватися, якби одразу заходилися всім гуртом висаджувати якісь двері. Та коли вони збагнули, що сталося і що чекає на них, збагнули, що їх ніхто не відімкнув, було вже запізно. Коли їх розбудив вибух бомби, стояла глупа ніч. Якийсь час вони чули тільки дивний, страшний шум у дзвіниці й навіть не ворушилися, щоб краще чути той шум і зрозуміти, що діється. Те, що то тріщить і лютує полум’я, що то саме відблиск пожежі яскраво освітив знадвору всі вікна, що удар, який почувся над головою, означав перехід вогню із дзвіниці на церковний дах, вони зрозуміли тільки тоді, коли дах уже взявся полум’ям. Зрозуміли і зняли крик, зойкали з жаху, гукали на поміч, кинулись до дверей, налягали на них, били їх, верещали.

Коли охоплений полум’ям дах провалився вниз, стіни церкви немов правили тому вогню за справжній камін. Більшість жінок не задушились, а згоріли в яскравому гуготливому полум’ї. Врешті-решт вогонь пропалив і пропік навіть обкуті залізом церковні двері. Але це сталося лише через кілька годин.

Мати й донька вижили, бо мати з хибних міркувань учинила слушно. Коли жінок охопила паніка, їй уже було несила бачити їх. Разом із донькою вона втекла на хори, їй було байдуже, що там ближче до полум’я, вона тільки прагнула бути сама, чимдалі від жінок, що палали, зойкали й метались у різні боки. Хори були вузенькі, такі вузенькі, що матір і доньку мало не зачепили, падаючи вниз, напівзгорілі крокви й бантини. Вони притулилися до стіни і дивились та слухали, як лютує полум’я. Наступного дня мати з донькою не наважилися зійти вниз і покинути церкву. Коли знову настала ніч, боялися, що в пітьмі недобачать сходинок і не знайдуть дороги. Лиш удосвіта другого дня вийшли з церкви і здибали кілька селян, що приголомшено й безмовно прикипіли до них очима, проте дали їм одягнутись та попоїсти й відпустили їх.

9

— Чому ви не відімкнули двері?

Голова суду по черзі ставив це запитання всім підсудним, і вони одна за одною давали ту саму відповідь. Вони не могли відімкнути. Чому? Коли бомба впала на пасторський дім, вони були поранені. Або ж їх оглушило. Або ж вони дбали про поранених охоронців і решту наглядачок, діставали їх з-під руїн, перев’язували, піклувалися про них. Вони й у думці не мали ту церкву, не були поблизу неї, не бачили, що вона горить, і не чули з неї криків на поміч.

Голова суду звертав до всіх підсудних той самий докір. Адже рапорт можна було прочитати по-іншому. Він був складений зумисне обережно. Сказати, ніби в рапорті, знайденому серед документів СС, написано по-іншому, було б хибно. Зате було правдою, що його можна прочитати по-іншому. Зокрема в тому рапорті поіменно повідомляли, хто загинув у пасторському будинку, хто був поранений, хто на вантажній машині транспортував поранених у лазарет, а хто їхав як супровід у легковому автомобілі. Далі була згадка, що наглядачки лишилися, щоб дочекатися кінця пожежі, не дати поширитися полум’ю й перешкодити спробам утечі під прикриттям пожежі. Було й повідомлення про смерть в’язнів.

Оскільки серед згаданих у рапорті прізвищ не було прізвищ підсудних, це свідчило, що звинувачені належали до тих наглядачок, які лишилися. А оскільки вони лишилися, щоб перешкодити спробам утечі, це свідчило, що з евакуацією поранених із пасторського будиночка й від’їздом машин у лазарет скінчилося не все. Наглядачки, як можна було зрозуміти з того рапорту, мали зачекати, поки вгамується полум’я, й не відкривати дверей церкви. Серед полишених наглядачок були, як можна здогадатися, й підсудні.

Ні, цього всього, повторювали одна підсудна за другою, насправді не було. Рапорт не відповідає дійсності. Це видно вже з того, що серед даних наглядачкам завдань був і наказ не дати поширитися полум’ю. Як вони мали виконувати цей наказ? Це безглуздя, та й друге завдання — перешкодити спробам утечі під прикриттям пожежі — теж безглуздя. Які там спроби втечі! Ніби їм не треба було дбати про своє власне життя, щоб вони мали змогу турбуватися ще й про інших — про в’язнів, — дивитися, щоб ніхто з них не втік. Ні, в рапорті абсолютно перекручені всі події, вчинки і страждання тієї ночі. Звідки міг з’явитися такий неправдивий рапорт? Цього підсудні теж не знали.

Аж тут надійшла черга огрядно-огидної наглядачки. Ця знала.

— Запитайте її! — тицьнула вона пальцем на Ганну. — Це вона написала рапорт. Вона винна в усьому, тільки вона, а тим рапортом намагалась приховати свої сліди і втягнути нас.

Голова суду запитав Ганну. Та це було його останнє запитання. А перше запитання було таке:

— Чому ви не відімкнули двері?

— Ми були… Ми мали… — шукала відповіді Ганна. — Ми не знали, як зарадити собі іншим способом.

— Ви не знали, як зарадити собі іншим способом?

— Дехто з-поміж нас загинув, інші повтікали. Ви сказали, що вони повезли поранених у лазарет і повернулись, але вони знали, що вже не повернуться, і ми знали теж. Може, вони взагалі в лазарет не поїхали, тяжко поранених там не було. Ми б теж поїхали з ними, але нам сказали, що поранені потребують місця, крім того, вони однаково не… однаково не дуже хотіли, щоб з ними їхало так багато жінок. Я не знаю, куди вони поїхали.

— А що