Читати книгу - "Прогулянка пропащих, Томас Сандоз"

У вітрині модного бутику чарівна продавчиня роздягала манекени. У цих жестах щось було божевільно еротичне, у тому, як вона витирала пил, обнімала тіла натуральних розмірів, щоб пересунути їх на кілька сантиметрів. І треба було, щоб якась п’ятдесятилітня жаліслива пані помітила мене й увірвалася в мій Усесвіт. «Зовсім не соромно попросити про допомогу», — сказала вона мені, коли я відмовився від її пропозиції повозити мене між стелажів із товарами. Вона побачила всю непотрібність списку в мене на колінах і засумнівалась, чи справді мені було аж так важко дістатися другого поверху. І що? У нашому світі реально допомагають мало, то бодай би навчилися не лізти.

Нарешті Юлія до нас повернулася. Б’єро лежить на животі під своїм місцем, і неможливо довідатись, чому воно так. В іншому кінці купе Гун підозріло зосереджено читає, яку правничу відповідальність несе той, хто без поважної причини використовуватиме стоп-сигнал. І при тому його рука непомітно піднімається до тої спокусливої ручки. Водночас його поза наводить на думку, що він імітує у сповільненому режимі свого віденського кумира — диригента оркестру Йоганна Штрауса, який зневажливо дивиться на своїх музикантів. Хоча це не так.

Юлія після тривалих секунд рефлексій наближається до нього в стилістиці рятувальника на даху будинку, де об’єкт порятунку втратив надію і замірився стрибати. Я вдаюся до іншого методу, безпосереднішого. Зі свого місця я кажу:

— Е, Гуне, у тебе розв’язався шнурок.

Гун переводить погляд на свої черевики. Нічого не розуміє, і це помічають усі. Його черевики, як і наші, тримаються на липучках. Він поправляє свою кепку і збирається сісти поряд із Поліною. Юлія — Люк : 0 — 1. Утім сьогодні я аж ніяк не виграю.

Ми прибуваємо на гірську станцію, яку обрали азійські туристи, здебільшого, середнього класу. Залізниця закінчилася. За логікою, ми мали б залишатися в потязі, поки він поїде вниз. Та Юлія вирішила покласти край своїм контактам із найманими працівниками залізничних компаній та з іншими пасажирами. Бо, отримавши інформацію про нас, банда залізничників, мобілізована по телефону, тільки й чекає нагоди замкнути нас у поштовому вагоні, щоб пояснити нам, що таке життя. Я захищаю свою позицію. Та даремно.

На майдані перед вокзалом — натовп. Ми працюємо ліктями, щоб продертися до розкладу, обрамленого списком місць, які неодмінно варто сфотографувати, організацій і магазинів комуни. Автомобілі в цій комуні заборонені, одначе існує служба таксі по виклику. Я пропоную компенсувати все до останнього сантима. В Юлії ліпша ідея. Вона прокладає шлях до пансіону для літніх осіб, який іменується «Ле Ті-Тайм». Я вдаюся до іронії:

— Вони не вміють співати, туди не варто йти.

— Це не так.

— Я відмовляюся мити посуд.

— Я певна, що треба щось знайти для тебе.

— Дай мені свій телефон, я зателефоную своєму адвокатові.

Провал. Такому собі Gonz-88 я порадив, що «Гумор, це те, що на двох». Юлія йде геть великими кроками. Її спосіб вказати на мої недоліки, демонструючи, що вона головна, засмучує мене, як ніколи.

Готелі по обидва боки головної вулиці всі мають гарні дерев’яні фасади, обвішані незліченною кількістю вазонків. Певне, задні двори забиті клітками для кроликів, старими меблями й покрученими лижними палицями, які можна використати як підпорки для бобових рослин. Ця станція процвітала кілька десятків років, і це відчутно. Одначе атмосфера приємна, попри дисонанс бутиків і кіосків із сандвічами із житловими шале.

Ми доганяємо Юлію, яка спокусилася вітриною філіалу Hermès. Далі ми проходимо повз біжутерію і ювелірний, а далі повз магазин спортивних товарів, чия вітрина вихваляє устілки, які приймають форму підошви. У мене вже такі є. Зрештою, ми приїхали сюди не за покупками, бо тут галопує інфляція — у молочній крамниці пропонують головку козячого сиру по ціні кози.

Біля газетного кіоску Юлія пригальмовує, щоб почитати заголовки. Як і «Меркурій», який цього ранку я тримав у руках, більшість пише про полювання на відьом. Юлія сміється.

— Попався, доктор Брехун!

— Але чого ви всі так зосередилися на ньому? А може, він хороша людина?

Юлія пожвавлюється:

— Не певна.

— А що тебе змушує так говорити?

— Він не є серйозною людиною. Найслабших він має за ніщо.

— Твої міркування доволі поквапливі. Можливо, то міністр нічого не второпав.

— А чому ти вирішив його захищати? Це небезпечний тип, і його реформа, це шахрайство, що тут скажеш? Треба нарешті з’ясувати, хто це. На весіллі хтось сказав, що спецслужби безсумнівно вже знають, хто цей чувак.

— Спецслужби? Але що вони роблять у такому випадку? Mein Gott...

Гун застиг. Він знову начепив окуляри й узявся шукати навколо себе витоки німецького вигуку. Собаки чутливі до певних кличок, а для Гуна існує десяток слів, на які він прореагує за будь-яких обставин і вловить, навіть якщо хтось прошепоче їх у Маньчжурії. Як, буває, деякі ланцюжки нот можуть ввести його у транс. Я хитаю головою і роблю кліщі великим і вказівним пальцем. Це не означає нічого конкретного, проте може заспокоїти.

«Він не є серйозною людиною». І не думав, що це засмутить мене аж так.

Ліворуч від нас сходи, вирубані в скелі, які ведуть до муніципального басейну. Яскрава вивіска вихваляє принади його води, збагаченої мінералами, а також привабливі тарифи для власників картки резидента. Табло свідчить, що температура води в басейні коливається між 23 і 28 градусами.

А LouanX9, за освітою педагог, не наважувалася показати себе в купальнику. Думка про те, що її бачать і оцінюють (зокрема й діти), спричинювала почервоніння всього її тіла. Басейн, я з нею згоден, жорстоке місце. Тричі на тиждень нас доставляють до муніципальної гімназії, де вранці для нас зарезервовано три смуги на воді. Там ми можемо побачити перспективних атлетів, які користаються зі змін розкладу в школі для вдосконалення своєї мускулатури або молодих мам, які квапляться повернути недавні форми.

Як і будь-де, наш прихід нікого не лишає байдужим. Заклинені двері кабінок, шампунь на рушниках, доріжки сечі тих, хто не добіг — ми вміємо розвеселити. Наше шоу сягає апогею, коли Юлія, шанувальниця крижаного душу, зчіпляється з Нонно, апостолом ліберальної гігієни. Наші психотерапевти, які напилися крові на тяжчих випадках, тут не втручаються. І сюрпризи найчастіше трапляються під час зустрічей у районі басейнів — падіння, плювки не туди, загублені костюми, завеликі для когось із нас. Бетонні склепіння підсилюють наші крики і сплітають їх із куплетами модних пісень, які ті, кого надихнув резонанс, намагаються співати.

—