Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

впорядкувати папери. Буря й мороз змусили працювати в чотирьох стінах, і довелося пожертвувати двома свічками зі свого мізерного запасу, щоб освітити вутлий покій серед білого дня.

Ми поїхали далі в мороз, при холодному вітрі, який просякав крізь шубу й валянці. Протужившись вісім важких діб на завіяній снігом дорозі часто аж у двадцятиградусний мороз, прибули до Цзяюйґуаня, маленького міста-фортеці в провінції Ґаньсу. Крізь величезну браму Великого китайського муру я верхи проїхав до власне Китаю.

Китайський мур я уявляв собі значно розкішнішим: навряд чи вже й самі китайці розуміли, що цей непоказний глиняний вал із вежами через певні проміжки слугує для захисту держави. Цю частину муру було збудовано приблизно за 100 років до Р. Х., коли китайці остаточно зайняли західні частини провінції. Головна ділянка, яка тяглася від Чжилійської затоки східніше Пекіна до сходу Ґаньсу, з’явилася у 215 році до Р. Х., коли Ші Хуанді, творець імперії, об’єднав низку фортець. Там, де я крізь нього проїхав, мур побільшав до розмірів оборонної споруди, яка мала довжину 2400 кілометрів і століттями відповідала призначенню: захищала державу від нападів монгольських кочових народів. На початку XIII століття Чингісхану довелося тупцювати на місці два роки, атакуючи Пекін з півночі, аж поки він зумів подолати мур.

Розповідали, що Ші Хуанді зробився настільки ненависним під час будівництва, що йому спорудили зразу кілька могил, аби не дати розлюченому народові сплюндрувати саме ту, де він спочив.

Символічного значення для китайців цей мур не втратив. Подейкували, що, заходячи крізь браму Цзяюйґуаня, подорожні радіють, а коли мусять іти в протилежному напрямку — заливаються рясними слізьми.

Невдовзі по тому, як ми проїхали крізь браму, в зоряному зимовому вечері залунали тягучі мелодії відбою, а за ними — гарматні постріли, які закликали порядних громадян поквапитися додому. За хвилину я виразно почув, як китайську державу було замкнуто п’ятьма брамами на рейках. Ми всі сиділи під замком!

1 грудня ми прибули до окружного міста Сучжоу, розташованого посередині між Пекіном та Кульджею. По прямій віддаль до столиці держави становила 1500 кілометрів, на місцевості — куди більше. Імператорські гінці начебто долали цей шлях за 9 діб, але при цьому часто й гинули — то були люди, ладні за відповідну ціну пожертвувати своїм життям. Розповідали, що гінців обкручували шворками, щоби м’язи ліпше витримували дорогу. Так їх обвивши, садили в сідло, і вони їхали верхи до наступної станції, де службовці сідлали найшвидшого скакуна, щойно чувся дзвоник гінця. Після того як гінець прилітав на подвір’я, його садовили на іншого коня, а далі знову гайда в дорогу, скільки витримає одежина. Служба гінців була спадком створеної в ХІІІ столітті Хубілай-ханом монгольської поштової системи з 200 000 коней під назвою джам, швидкість якої викликала захват у Марко Поло.

У Сучжоу люди жили, як у військовому таборі. Місто було сповнене щойно завербованих вояків із осучасненого війська Юаня Шікая, яких наполегливо муштрували офіцери та унтер-офіцери перед виряджанням до Кульджі. Тепер я вперше побачив конкретні результати військових реформ. На свою втіху, я зустрів молодого римо-католицького місіонера, голландця з походження Йос. Ессенса, якому дуже вдячний за чимало цінної інформації.

Я мав намір поїхати в гори на південь від Сучжоу, щоби познайомитися з тангутами — цікавим племенем тибетського походження з величною історичною минувшиною, яке свого часу панувало над цими тепер уже китаїзованими теренами. Але винайняти коней було важко, і мені довелося відмовитися від цього наміру. Я згодом зустрів тангутів на сході провінції Ґаньсу.

Замість того щоб триматися великого караванного шляху, який вів до Ґаньчжоу, я вирішив проїхати через містечко Цзинта, розташоване за 50 кілометрів на північний схід від Сучжоу. У Цзинті я запізнався з новим для себе типажем — молодим представником тутешніх реформаторів. Син мандарина Цзень набув знань у Європі, гостюючи у дядька, який працював посланцем у Берліні. Розмовляв він страшенно ламаною німецькою, проте за кілька років намірявся здобути вищу освіту, маючи цю перевагу — знання європейських мов. Цзень заявив про свою певність у тому, що через два-три роки від старої системи нічогісінько не лишиться — навіть жодного мандарина в Сіньцзяні. Японці, гадав він, ніколи не посядуть панівного становища в Китаї. Їх поки запрошували сюди на посади вчителів чи радників замість європейців, які виконували ці обов’язки раніше, лише тому, що це коштувалодешевше. Китаєм у майбутньому керуватимуть китайці — але ті, що здобули західну освіту.

Помітивши, що китайці сміються з мого прізвища, записаного в посвідченні особи, яке надійшло з Сучжоу, Цзень написав на ста візитівках великими каліграфічними літерами «освічений фін Ма-ну-ер-хей-му». Перший склад можна було передати трьома способами. У Кашґарі мені записали «ма», що означало «кінь». У пекінському паспорті «ма» передали закарлючкою, яка означала дуже шанований у Китаї камінь нефрит. Цей варіант теж вельми пасував для імені, хоч і не був таким милозвучним, як перший. Третє «ма» було лайливим словом, а що саме його записали в отриманому з Сучжоу посвідченні, то Цзень волів виправити помилку.

Різдво я справив у Ґаньчжоу. Моїм подарунком стала пачка серпневих газет, надісланих навздогін консулом із Кульджі.

Блукаючи поблизькими горами, я познайомився з двома первісними племенами, які там мешкали, — сари-югурами і шира-югурами. Про їх існування було відомо, але серед них іще не побував жоден науковець. Ці знайомства стали напрочуд цікавими й корисними.

Сари-югури були пастушачим народом, який мешкав у постійних оселях і мав єдиний промисел — скотарство. Їхнє село складалося з близько сорока побудованих за китайським звичаєм бідних, але охайних будинків. На більшості висів білий прапор із заклинаннями для захисту від хвороб.

Вулична робота, як я помітив, лежала переважно на жінках, а в будинках частіше можна було побачити чоловіків, які виготовляли кошики і в’язали спицями. Кошики були грубі, за спиці правили цупкі стеблини. Жінки ткали довгі вузькі шматки примітивним ткацьким верстатом, встановленим на подвір’ї. Одяг був здебільшого з домотканого матеріалу, якісного, хоча й грубого. Чоловіки ходили в китайських шапках чи монгольських фетрових капелюхах. А взагалі і чоловіки, і жінки вбиралися в довге хутро, підперезане сірим, червоним або синім поясом, і в просторі матер’яні чи шкіряні штани з підв’язаними широкою стрічкою холошами. На ногах вони мали грубі шкарпетки й черевики китайського типу, часто з халявами з синьої тканини. Спідньої білизни не носили. Жінки заплітали довгі коси, на яких пов’язували довгу смужку матерії, прикрашену срібними обкладками, рясними коралевими швами, скляними кульками й кам’яними перлинами. Продовжувався цей стрій рядом нанизаних блискучих мідних кілець