Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

і великою металевою головкою та китицею, що висіла на ній, спускаючись майже до підлоги. Весь одяг носили на собі, іншого не було, за винятком хіба що деяких легких одежин на літо.

Харчувалися сари-югури переважно борошном і крупами. Барана забивали лише на свята. Розповідали, що святкування тут невеселі, ані музики, ані танців, ані співу. Мене запевнили, що не існує югурських пісень і що плем’я не має жодних музичних інструментів. Про духовну поживу годі й казати. Нечисленні лами, літературною мовою яких була тангутська, не знали про югурську писемність і не могли нічого розповісти ні про походження племені, ані про те, як воно жило раніше.

Порівняно з сари-югурським селом, кочове господарство шира-югурів, яке складалося з трьохсот наметів, мало заможний вигляд. Тутешні люди здавалися і пильнішими, і веселішими. Багатий просторий храм лами нагадував той, що я бачив у долині Текесу. Тхумун, держслужбовець і ватажок племені, керував своїми підданими, обіймав посаду судді, розподіляв податковий тягар тощо. Про походження шира-югурів я теж нічого не довідався, адже документи, які б могли пролити світло на це питання, за оповідями, згоріли під час дунганського повстання. Кількість населення, яку оцінювали за кількістю наметів (колись їх було три тисячі) весь час зменшувалася.

Шира-югури видавалися неохайними, проте це добре можна було зрозуміти, адже вони всю зиму мешкали в тісних і холодних наметах, значно примітивніших, ніж у більшості інших кочівних народів. Намети мали зазвичай три-чотири кроки в діаметрі й були такі низькі, що стояти прямо в них не виходило. Лише помешкання і монастир ватажка Тхумуна були з дерева. Ну а взагалі щодо охайності — мені здалося, що шира-югури чистять господарське знаряддя ліпше від калмиків, та ще й, на відміну від них, умиваються. З худоби в них були переважно гарні яки.

Чоловіки й жінки мали однакову одежу — короткий кожух, що ставав іще коротшим від того, що був підперезаний поясом і надимався, утворюючи немовби величезну кишеню. У цього кожуха був стоячий комір із нашитою зовні червоною чи синьою тканиною, яка вузенькими смужками облямовувала всю одежину. Пояс був із домотканої матерії, ним обвивали талію двічі, а повислі кінці заводили назад. До мідної пряжки чіпляли металеві піхви з ножем, паличками для їжі, а часто і з кресалом та кременем чи ще чимось корисним. З-під розстебнутого коміра часто проглядала літня одежина. Вбрання доповнювали просторі штани з бавовняної тканини чи зі шкіри, поверх яких було натягнуто китайські «конусні» штани з того самого матеріалу. Взувалися шира-югури у високі чоботи. Жіночий капелюх із вузьким циліндричним наголовком і прямими крисами шили зі схожої на парусину білої тканини. Криси були обтягнуті червоною тканиною. Свій головний убір жінки носили кокетливо набакир. Волосся розділяли на три коси; одна з них звисала просто з потилиці і мала на рівні шиї вплетений кістяний ґудзик. Інші дві було затягнуто в пласкі мідні петельки з декоративними застібками. Ґудзикуваті емальовані прикраси висіли так низько, що майже торкалися землі.

Основною тутешньою поживою були, як і в інших кочових народів, чай, присмачений сіллю, маслом і молоком, борошняні та круп’яні страви. Для урочистих заходів заколювали тварину й варили м’ясний суп. Шира-югури їли паличками. Коли їх не було під рукою — витісували нову пару з дров. Їли вони охайно, а закінчивши, ретельно вилизували тарілки.

Загнавши худобу, шира-югури вечеряли. Після того сиділи добрих півгодини коло вогнища, яке горіло посеред намету, і напівголосно читали молитви. Картина вельми своєрідна: жінки в капелюшках набакир і з блискотливими косами пряли пряжу, чоловіки сиділи в хутряних шапках та величезних кожухах і всі бурмотіли, здавалося, одну й ту саму молитву. На ніч усі голі-голісінькі лягали на розстелену ковдру й накривалися ще однією ковдрою з овечої вовни з тканинною підковдрою або лише кожухом.

На святі, яке вождь Тхумун улаштував на мою честь, я почув різноголосий тихий спів двох жінок і двох чоловіків. Шира-югури, здавалося, теж не мають власних пісень: ті, що я почув, були монгольські, їхні гарні мелодії найчастіше закінчувалися журливо-протяглою нотою. Співаючи, пари сідали впритул і дивилися одне одному в очі, наче намагаючись відгадати, якою буде наступна нота. Раз у раз одна зі співачок, увічливо вклоняючись, подавала обіруч чашку теплої горілки котромусь із присутніх. Рухалися вони в незграбних кожухах і чоботях навдивовижу лепсько. Чоловіки пригощали м’ясом і супом дбайливо й елегантно.

На подяку за гостинність я подарував Тхумунові рушницю-берданку й на свій подив помітив, що він уявлення не має, як поводитися з вогнепальною зброєю, — адже дичина там навряд чи якась була, отож на полювання ходили дуже рідко. От грифів я бачив часто. А коли одного разу застрілив грифа, мене попросили не заносити його до хати. Я дізнався, що ці хижі птахи — гробарі шира-югурів: трупи виносять у гори і лишають грифам на харч. Якщо ті з’їдали труп за три дні, це свідчило, що небіжчик був доброю людиною.

Здійснивши антропологічні вимірювання і зробивши нотатки щодо мови, звичаїв і релігійних уявлень племені, я трохи сумно попрощався з приязним ватажком і його дітьми природи.

З Ґаньчжоу ми поїхали далі до Лянчжоу великим караванним шляхом, який у багатьох місцях з огляду на свій жалюгідний стан навряд чи був гідний цієї назви. Праворуч здіймався ряд засніжених вершин Наньшаню, ліворуч розлягалася пустеля Гобі, а Китайський мур часто підходив упритул. Відкрита місцевість не давала ніякого захисту від повсякчасного пустельного вітру.

У Лянчжоу, де стояв величенький гарнізон, для мене зорганізували парад і показову стрільбу. Енергійних реформ по них видно не було.

Цінним знайомством став католицький єпископ із північного Ґаньсу, монсеньйор Отто, який мав наукові захоплення і надав мені свої картографічні дані шляхів сполучення в провінції. І він сам, і його місіонери ходили в китайському вбранні, носили кочівницьку косу й чорну ярмулку. Дивна облямівка для європейського обличчя! Наскільки пам’ятаю, всі вони були бельгійці.

Дорога з Лянчжоу до столиці провінції, Ланьчжоу, де мешкав віце-король Ґаньсу і Сіньцзяну, привела нас ближче до гір і в хліборобні долини. Кілометрами вона йшла в глибоких виярках, часто таких вузьких, що вісь гарби аж черкала лéсову стіну. Велика кількість поворотів погіршувала видимість, але, на щастя, крім нас, більше майже ніхто не їхав цією дорогою, яка лише в деяких місцях була достатньо широкою, щоб сяк-так могли розминутися дві гарби. Люди в нечисленних возах, які нам траплялися, гучно гукали, щоб зустрічні здогадалися перечекати їх на «стрілці». У голову не вкладалося, що цій дорозі століттями вдавалося забезпечувати сполучення