Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

1) родовий побут, мова, звичаєвий уклад житія; 2) єдиний княжий рід, 3) християнська віра й єдина церква. Формою звязку між поодинокими землями-народностями була федерація.

Наукова критика зразу вказала на слабкі сторони теорії Костомарова, на брак форм орґанізації, які звичайно опреділюють федерацію, і на невідповідність поділу на шість народностей. Скоро і сам Костомаров згодився, що в старій Руси були лиш зародки федерації, які не мали змоги розвинутись у справжню федерацію. У своїй статті «Начало единодержавія въ древней Руси» (1870) Костомаров писав, що за вічової доби ціле руське життя відзначалося крайньою невиразністю, неточністю й невиробленістю форм, що тут як в хаосі можна відшукати зародки федерації, і республіки, і монархії. В дійсності ж тут ніщо не підходило під наші сучасні поняття про форми державного устрою.

Був висунутий ще цілий ряд теорій, котрі не розвязали остаточно спірних питань, хоч принесли велику користь науці, сприяючи всебічному й детальному освітленню усіх сторін старо-руського життя. Так повстала була «задружна» теорія, яка вказувала на аналоґію з задругою південних славян; цю теорію обстоювали українець Леонтович, серб Богішич і чех Кадлец. Далі чергова теорія була висунута Ключевським, який добачав у князях не стільки володарів, скільки наємних охоронників порядку, які в певній черзі переходили з волости до волости. Один з найбільш авторитетних російських вчених останнього часу проф. Прєсняков, у своїй монографії «Княжое право въ старой Руси», підкреслює, що стару Русь не можна підвести під поняття єдиної держави, ані під поняття федерації. Це була своєрідна форма державного звязку, де основною одиницею була волость. Ці волості складалися в системи по окремих землях біля головних міст, а в сумі складали стару київську Русь. Князі ж правили волостями й землями на основі родинної власности.

Що стосується нової української історіографії, то проф. Грушевський в своїй «Історії України-Руси» уявляє собі систему земель давньої Руської Держави від половини XI в. як групу автономних незалежних земель князівств, звязаних єдністю династії й традицією давнішої приналежности до одної Руської Держави, під сеніоратом більше або менше реальним київського князя. Сеніорат київського князя в теорії мав відповідати родовому старшинству династії.

З розростом династії й з роздробленням земель ця ґрупа князівств-земель перетворюється в систему ґруп незалежних князівств, з яких складається кожна земля, під сеніоратом свого найстаршого князя, що знов визнає над собою старшинство київського князя. Ця система дає певну аналоґію з федерацією, але не є федерацією.

Орґанізація землі полягає на діархії; 1) громада з суверенними правами, чинник найвищий, і її орґан — віче; 2) князь з дружиною й своїми аґентами. Він одначе лише в принципі стояв під контролею громади й віча, в дійсності здебільшого був повновласним господарем у своїй волості.

Проф. Томашівський в своїм нарисі старої української історії підкреслює, що сеніорат, себто право старшинства, було загально знаною інституцією середньовічного політичного права, наприклад, в Угорщині, Польщі, Чехії. Ця інституція полягала на засаді, що держава є власністю цілого княжого роду. Одначе, на Руси ця засада, як каже Томашівський, мала одного ворога, а саме велику плодючість княжого роду. При низькому культурному стані і слабкости моральних звязків внутрі роду сеніорат дуже рано перемінився у нас у право сильного й кинув руську державу з хаос міжусобиць і коромол. Усеж таки, хоч право старшинства скоро стало майже порожнім згуком, родовий принцип залишався одною з тих сил, що піддержували ідею державної чи політично-національної єдности. Руси. Одночасно з піднесенням родового старшинства до степені признаної державної правної засади, що мала принаймні в теорії удержувати єдність «Руської Землі», прокидається другий, протилежний принцип — вітчинний, який виходив з засади, що волость батька — це виключно добро його дітей. Ця засада сприяла відокремленню, партикуляризму окремих земель. Цей другий принцип скоро узяв гору, що й привело до того, що «Руська Земля» дуже рано стратила право називатися державою, а стала поняттям лиш історично-ґеографічним.

Література до розділу 4

М. Грушевський, Історія України-Руси, тт. І і II. Київ, 1912 і Львів, 1905; т. III, Львів, 1901 (розділ III; політичний і суспільний устрій укр.-руських земель в XI-XIII вв.).

Е. Голубинскій, Исторія русской церкви т. І, період первый кіевскій или домонгольскій, Москва, 1901-1904.

В. Пархоменко, Начало христіяства на Руси. Полтава, 1913.

М. Приселковъ, Очерки по церковно-политической исторіи Кіевской Руси, X-XII вв., Петербургъ, 1913.

Ол. Лотоцький, Українські джерела церковного права, Варшава, 1931.

Н. Костомаровъ, Мысли о федеративномъ началЂ въ древней Руси. Собраніе сочиненій, кн. I., Петербургъ, 1903.

А. ПрЂсняковъ, Княжое право въ древней Руси. Очерки по исторіи X-XII ст. Петербургъ, 1909.

Огляди ріжних теорій про політичний устрій Київської Руси в курсах: Владимирскій-Будановь, Обзоръ исторіи русскаго права, Кіев, 1915.,

С. Платоновъ, Лекціи по русской исторіи, Петроградь, 1917 (коротенько).

Р. Лащенко, Лекції по історії українського права. Частина І. Прага, 1923.

А. Филипповъ, Учебникъ исторіи русскаго права, Юрьевъ, 1912.

Н. Рожковъ, Обзорь русской исторіи съ соціологической точки зрЂнія. Кіевская Русь. Петербургъ 1903.

Розділ 5

...

Початок розпаду Київської держави. Половецька руїна. Княжі усобиці. Відокремлення земель. Науковий спір про нібито великоруське населення Наддніпрянщини в домонгольську добу. Сформування великоруської народности

Єдність Київської Руської Держави, існувала за Ярослава Мудрого, коли майже всі землі, заселені східно-славянськими племенами, увійшли в склад цієї держави, скінчилася із смертю Ярослава 1054 року.

Вже цей князь поділив державу між своїми синами в той спосіб, що найстаршому свому синові Ізяславу дав Київ і Новгород; Святославу дав Чернігів, землі радимичів і вятичів і далекий Тьмуторокань; Всеволоду — Переяслав та північний Ростов; Ігорю — Волинь; Вячеславу — Смоленськ; внукові Ростиславу — Галичину.

З цього часу розклад Київської Держави дуже скоро поступає наперед. Стремління князів до поширення своєї влади й до унезалежнення від великого князя київського зустрічаються з сепаратизмом окремих земель. Княжий рід дуже скоро множиться. Між князями ростуть апетити до кращих, себто багатших уділів, сильніші князі перехоплюють у слабших уділи для себе або для своїх синів. Ситуація ускладнюється тим, що скоро по смерти Ярослава появляється нова орда зі сходу й нападає на Русь: це були торки або узи. З ними князі ще дали собі раду й погромили їх спільними силами (1060) так, що частину винищили, частину забрали в полон і розселили серед руської людности на Київщині й Переяславщині. Та слідом за торками прийшли далеко численніші і сильніші від них половці або кумани, які більш ніж на півтора століття стають справжнім Божим бичем для Руської