Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

з переговорного пристрою долине голос. Але двері задзижчали й пропустили його без зайвих розмов. Квінн штовхнув двері, зайшов у фоє й піднявся ліфтом на одинадцятий поверх.

Двері квартири відчинив чоловік, високий, смаглявий, років тридцяти п’яти, у м’ятому одязі, із дводенною щетиною. Між великим, вказівним і середнім пальцем правої руки він затис чорнильну ручку без ковпачка. Він, здається, здивувався, побачивши перед собою незнайомця.

— Слухаю, — ​розгублено сказав він.

Квінн заговорив найгречнішим тоном, на який тільки спромігся.

— Ви чекали на когось іншого?

— Власне кажучи, на дружину, тому й пропустив вас без питань.

— Перепрошую, що потурбував, — ​вибачився Квінн. — ​Я шукаю Пола Остера.

— Я Пол Остер, — ​сказав чоловік.

— Можна з вами поговорити? Справа важлива.

— Скажіть спершу, чого це стосується.

— Я й сам не знаю. — ​Квінн відкрито поглянув на Остера. — ​Все дуже заплутано. Дуже, дуже заплутано.

— А ім’я у вас є?

— Перепрошую, є, звичайно. Квінн.

— Квінн і?

— Деніел Квінн.

Здається, ім’я Остерові знайоме, бо він на мить замовк, ніби поринув у спогади.

— Квінн… — ​пробурмотів він собі під ніс. — ​Десь я це ім’я вже чув.

Він знову замовк, ще старанніше намагаючись згадати.

— А ви, бува, не поет?

— Раніше пописував вірші, — ​сказав Квінн, — ​але вже давно не пишу.

— У вас же книжка вийшла кілька років тому, правда? «Незакінчена справа» чи якось так? Маленька така, у блакитній обкладинці?

— Так, це я.

— Мені дуже сподобалося. Я все сподівався ще вас почитати. Я, власне, навіть розпитував, чи з вами чогось не сталося.

— Та ні, я досі тут. Більш-менш.

Остер ширше прочинив двері й жестом запросив Квінна в квартиру. Всередині виявилося доволі мило: квартира дивної форми, з кількома довгими коридорами, заставленими книжками. На стінах висіли полотна невідомих Квіннові художників, а на підлозі валялося кілька дитячих іграшок — ​червона вантажівка, бурий ведмедик, зелене чудовисько з космосу. Остер провів його до вітальні, всадив на вичовгане м’яке крісло, а сам пішов на кухню по пиво. Повернувшись із двома пляшками, він поставив їх на дерев’яний ящик, що правив за журнальний столик, і всівся на диван навпроти Квінна.

— То ви хочете поговорити про якесь літературне питання? — ​порушив мовчанку Остер.

— Ні, якби ж то. Це взагалі не стосується літератури.

— То про що ж?

Квінн спинися, обвів кімнату невидющими очима і спробував почати.

— Мені здається, це все жахливе непорозуміння. Я шукаю Пола Остера, приватного детектива.

— Кого-кого?

Остер розсміявся, і від цього сміху всі Квіннові ілюзії розлетілися на друзки. Він зрозумів, що верзе дурниці. Він би ще вождя Сидячого Бика спитав — ​ефект був би той же.

— Приватного детектива, — ​тихо повторив він.

— Боюся, ви не до того Пола Остера прийшли.

— У телефонній книзі інших немає.

— Може, й так, тільки я не детектив.

— То хто ж ви? Чим займаєтеся?

— Письменник я.

— Письменник? — ​Квінн вимовив це слово, як вирок.

— Вибачте, такий от у мене фах.

— Якщо це правда, то все пропало. Це все — ​якесь жахіття.

— Я поняття не маю, про що ви.

І Квінн йому про все розповів. Він почав спочатку і крок за кроком описав усі події. Відколи він дізнався про зникнення Стіллмана, у ньому наростала напруга, що прорвалася тепер потоком слів. Розповів про дзвінки Полу Остеру, як він невідь чому погодився взятися за справу, про зустріч із Пітером Стіллманом, розмову з Вірджинією Стіллман, книжку Стіллмана-старшого, як зустрів Стіллмана на Центральному вокзалі, як той блукав, про сумку і зламані предмети, про тривожні мапи, що складалися в літери абетки, про розмови зі Стіллманом і зникнення старого з готелю. Дійшовши до кінця, він спитав:

— Ви думаєте, що я ненормальний?

— Ні, — ​сказав Остер, уважно вислухавши Квіннів монолог. — ​На вашому місці я, напевно, вчинив би так само.

Ці слова подарували Квіннові величезну полегшу, ніби він нарешті розділив із кимось свій тягар. Йому хотілося обійняти Остера й назвати його другом.

— Розумієте, — ​сказав Квінн, — ​я ж нічого не вигадую. У мене навіть докази є.

Він вийняв із гаманця чек на п’ятсот доларів, який Вірджинія Стіллман виписала йому два тижні тому, й передав Полові Остеру.

— От бачите, чек виписано на ваше ім’я.

Остер уважно оглянув чек і кивнув:

— Чек виглядає цілком нормально.

— Він ваш, — ​сказав Квінн, — ​хай буде у вас.

— Я не можу його прийняти.

— А мені з нього яка користь? — ​Квінн оглянув квартиру і зробив непевний жест. — ​Книжок собі докупіть. Чи іграшок дитині.

— Але ж це ви заробили ці гроші. Хай будуть у вас. — ​Остер на мить змовк. — ​Я ось що для вас зроблю. Раз чек виписаний на моє ім’я, я зніму вам гроші. Я піду з ним у банк завтра вранці, покладу кошти на свій рахунок і віддам вам гроші.

Квінн нічого не сказав.

— Гаразд? — ​уточнив Остер. — ​Домовилися?

— Гаразд, — ​нарешті сказав Квінн. — ​Побачимо, що станеться.

Остер поклав чек на кавовий столик, ніби показуючи, що цю справу завершено, а тоді відхилився на дивані й поглянув Квіннові у вічі:

— Але є й важливіше питання, ніж чек. Чому моє ім’я замішане у такій справі? Цього я геть не розумію.

— Можливо, у вас були проблеми з телефоном? Бувають неполадки на лінії. Навіть коли номер набирають правильно, тебе випадково з’єднують із кимось іншим.

— Так, у мене таке траплялося. Але навіть якщо в мене телефон зламався, це нічого не пояснює. Чи то пак, це пояснює, чому додзвонилися вам, але не чому хотіли подзвонити мені.

— Можливо, ви з ними знайомі?

— Я про Стіллманів уперше чую.

— Можливо, хтось хотів вас розіграти.

— Серед моїх знайомих таких немає.

— Ніколи не можна знати напевно.

— Але ж це не жарт. Це — ​справжня справа зі справжніми людьми.

— Так, — ​погодився Квінн після тривалої мовчанки. — ​Я знаю.

На тім теми для розмови вичерпалися. Далі були тільки розхристані думки чоловіків, які нічого гаразд не розуміли. Квінн бачив, що час іти. Він пробув у Остера майже годину, надходив час дзвонити Вірджинії Стіллман. Але рушати не хотілося. Крісло було зручне, від пива він трохи сп’янів. Остер — ​перша розважлива людина, з якою він говорив за останній час. Він знайомий із давніми творами Квінна й навіть ними захоплювався, хотів прочитати ще щось. Попри інші обставини, Квінна це мимоволі потішило.

Певний час вони посиділи мовчки. Нарешті Остер злегка стенув плечима, мовби вказуючи, що вони зайшли у глухий кут, а тоді встав і сказав:

— Я саме збирався готувати собі обід. Мені нескладно зготувати на двох.

Квінн завагався. Остер мовби прочитав його думки і зрозумів, чого йому хочеться найбільше — ​поїсти, знайти привід іще тут затриматися.

— Мені справді час іти, — ​сказав він. — ​Але так, спасибі. Якщо я трохи під’їм, гірше нікому не стане.

— Ви не заперечуєте проти омлету з шинкою?

— Ні, не заперечую.

Остер пішов куховарити. Квінн радо запропонував би допомогу, але не міг зрушити з місця. Тіло обважніло як камінь. За браком інших ідей він заплющив очі. У минулому йому, бувало, ставало спокійніше, коли цілий світ отак зникав. Але цього разу він не спостеріг у власній голові нічого цікавого. Думки пробуксовували. А тоді з темряви почав долинати наспів, ідіотський приспів, що весь час повторював:

— Не розбивши яйця, омлету не зробиш.

Він розплющив очі, щоб слова припинилися.

Перед