Читати книгу - "Донька пастора"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я справді мушу йти додому, — повторила вона твердішим голосом. — Надворі уже геть стемніло.
— Додому? — перепитав містер Ворбертон. — Дурниці! Вечір ще тільки почався.
Викинувши сигару, він знову почав походжати туди-сюди кімнатою, засунувши руки у кишені пальта. У Дороті перед очима знову замаячив фантом ботфортів. Вона вирішила, що сьогодні увечері зробить не один, а цілих два — як покарання за згаяний час. Вона саме почала подумки прикидати, як виготовити з брунатного паперу халявки, коли це раптом помітила, що містер Ворбертон спинився позаду її крісла.
— Котра година, не знаєте? — спитала вона.
— Можу припустити, що зараз пів на одинадцяту. Але люди на взірець нас із тобою не розмовляють на такі примітивні теми, як час.
— Якщо зараз і справді пів на одинадцяту, тоді я точно мушу йти, — сказала Дороті. — У мене ще ціла купа роботи, яку треба переробити перед сном.
— Робота! О такій годині? Та не може бути!
— Ще й як може. Я мушу виготовити пару ботфортів.
— Ти мусиш виготовити пару чого? — перепитав містер Ворбертон.
— Ботфортів. Для шкільної вистави. Ми робимо все для спектаклю з коричневого обгорткового паперу і клею.
— Клей і обгортковий папір! Святий Боже! — пробурмотів містер Ворбертон. І заговорив далі, непомітно наближаючись до крісла Дороті: — Нічого собі у тебе життя! Морочитися з клеєм і обгортковим папером посеред ночі! Мушу сказати, іноді я навіть радий, що не є донькою священника...
— Я думаю... — почала було Дороті.
Але цієї миті містер Ворбертон, стоячи у Дороті за спиною, легенько поклав руки їй на плечі. Дороті відразу ж почала звиватися, намагаючись вивільнитися, але містер Ворбертон притис її до спинки крісла.
— Не пручайся, — миролюбно сказав він.
— Відпустіть мене! — закричала Дороті.
Містер Ворбертон почав повільно погладжувати її праву руку. Було щось дуже відверте, дуже характерне в тому, як він це робив; то був повільний, оцінюючий дотик чоловіка, для якого тіло жінки є цінним такою самою мірою, як шмат м’яса для голодного.
— У тебе неймовірно гарні руки, — сказав він. — Як тільки тобі вдалося залишатися незаміжньою всі ці роки?
— Зараз же відпустіть мене! — повторила Дороті, знову починаючи пручатися.
— Але я не хочу тебе відпускати, — відказав містер Ворбертон.
— Будь ласка, не гладьте мою руку! Мені це не подобається!
— Яка ж ти дитина, Дороті! Чому тобі це не подобається?
— Кажу ж вам, мені це не подобається!
— Тільки не обертайся, — лагідно сказав містер Ворбертон. — Ти навіть не усвідомлюєш, як тактовно було з мого боку підійти до тебе ззаду. Якщо ти обернешся, то побачиш мою потворну лисину і те, що я тобі у батьки годжуся. А якщо сидітимеш спокійно й не дивитимешся на мене, то зможеш уявити, що я Айвор Новело[42].
Дороті скоса подивилася на руку, що її пестила, — велика, рожевувата, дужа чоловіча рука, з товстими пальцями і рудуватим волоссям на них. Дороті зблідла, вираз на її обличчі змінився з простого роздратування на огиду й жах. Вона сильно смикнулася, вирвалася з його рук і стала навпроти, обличчям до містера Ворбертона.
— Прошу вас, припиніть це! — сказала вона, наполовину гнівно, наполовину засмучено.
— Що з тобою? — спитав містер Ворбертон.
Він стояв випроставшись, у невимушеній позі, ніби те, що сталося, його зовсім не хвилювало, навпаки, здавалося, це його тішить. Обличчя Дороті змінилося. І річ не лише в тому, що вона зблідла; в її очах з’явився якийсь відсторонений, дещо наляканий вираз — ніби якусь мить вона дивилася на нього очима незнайомки. Містер Ворбертон відчув, що якимось чином скривдив її, хоч і не міг збагнути, чим саме, і, можливо, вона не хотіла, щоб він це зрозумів.
— Що з тобою? — повторив він.
— Чому ви робите так щоразу, як ми зустрічаємося?
— «Щоразу, як ми зустрічаємося» — це неабияке перебільшення, — сказав містер Ворбертон. — Насправді мені доволі рідко випадає така можливість. Але якщо тобі справді це не подобається...
— Звісно, мені це не подобається! І ви знаєте, що мені це не подобається!
— Що ж! Тоді забудьмо про це, — великодушно запропонував містер Ворбертон. — Сідай і поговоримо про щось інше.
Містер Ворбертон був геть позбавлений сорому. Це була, мабуть, його найвизначніша риса. Спробувавши звабити Дороті й зазнавши невдачі, він був готовий продовжити розмову, ніби нічого й не сталося.
— Я зараз же йду додому, — сказала Дороті. — Я більше не можу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Донька пастора», після закриття браузера.