Читати книгу - "Холодний Яр"

останні розбігалися не купою. Одночасно вискочили Пономаренко, Ханенко, Олекса та Семен Чучупаки, і козаки. Петро Чучупака, Солонько і Гриб — кинулися виводити своїх коней із стайні. Височенна Солонькова кобила зачепилася сідлом у дверях і притиснула разом й Солонька. Петро був у стайні. Гриб, покинувши коня, виліз поміж ногами кобили на двір в мент, коли на подвір’я в’їжджали ворожі кіннотчики і вискочив на мого «Абрека», який виніс його майже з рук, проніс під стрілами через розгублену ворожу лаву і за хвилину — випередив тих, що вирвалися раніше.

Червоні кинулися здоганяти по корчах. Їх на скоку стримували отаман з «Люїса» і дехто стрілами з карабінів. Вже на горі «Зірка», почувши іржання ворожих коней — знатурилася і потягла назад — до ворога. Отаман боровся з нею, аж поки його не оточили. «Люїс» видно затявся ще раніше. Допомогти йому ніхто не міг, бо тікаючи — всі розсипалися і за кожним зокрема гналося чоловік 10-15. Побачивши, що втекти вже не вдасться — отаман пустив собі кулю в скрань з револьвера. Перед тим крикнув так, що чули останні: «Готуй нових борців, Холодний Яре!». Солонька і Петра Чучупаку — піймали в стайні. Останні всі вирятувалися. Гриб прийшов із Зам’ятниці пішки, залишивши «Абрека» у селянина.

Обмірковуємо положення. Запахло порохом... Спізненим нападом на кінноту ми себе виявили перед частинами, що переходили.

Упоравшися з Коцуром — візмуться за нас.

На другий день довідуємося від заблуканого в лісі й пійманого лубенцями кіннотника, що кіннота та попала до нас випадково. Вона мала йти з Жаботина на Зам’ятницю-Медведівку-Чигирин, і спокійно пройшла би, як би не знайшовся в Жаботині охотник провести її ближчими полевими й лісовими дорогами. Через це — її не помітили з Лубенець.

В цей самий день в Мельниках розійшлася чутка, що попередив і вивів з села ворога Сидір Гунявий, який боючися помсти — втік вночі за большевиками. Тієї ж ночі, в одному із заглиблень на лівому схилі Холодного Яру — був прикиданий землею і камінням труп першого холодноярського зрадника. Через п’ять днів на верхівці гори Веселої — гойдався на дубі Федька Пєсковой із Жаботина.

Зажевріла надія вирятувати Петра й Солонька. Їх відставили до чека в Черкасах. Зв’язуємося з черкаськими своїми хлопцями і плянуємо міцною невеликою групою охотників напасти в ночі на будинок чека, і закидавши його Гранатами — визволити своїх.

Отамана поховали на цвинтарі — на горі. Ховали увечері без стрілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба і в тій мовчанці — без слів відчувалася велична, грізна обітниця помсти.

Час збігав в напруженому очікуванні. Вигнавши Коцура із Чигирина, червоні частини почали порядкувати в «коцуровських» селах, показуючи правдиве обличчя московського большевизму. Це, як і передбачував покійний отаман, відвернуло селян від Коцура, який боровся колись за большевизм. Зворот його до чорної «анархії» — був для селян чужим і незрозумілим. Залишившися з невеликим загоном вірних людей, бувший диктатор «Чигиринської республіки» переховувався по лісах, маючи часті сутички з переслідуючими його частинами.

У Чигирині заклалася вже правдива совітська влада: ревком, воєнкомат, чека, міліція, упродком і т. д. Для охорони її прибув караульний баталіон.

Очікуючи наступу на холодноярські села — опрацьовуємо плян операцій, за яким найменш потерпіли би села та збереглося би найбільш активних сил на весну. Місце отамана заняв його заступник Іван Деркач, старшина військового часу, син селянина із-під Жаботина.

За якийсь час одержуємо відомости, що червоні частини з під Чигирина, поспішно вирушили на Південь. Для операцій проти, тепер вже партизанського, загону Коцура, прибув із Знам’янки невеликий загін кінноти. Нашого району не зачіпали. Це не заспокоювало, а більше ще нервувало. Не можна було припустити, щоби большевики не орієнтувалися в положенні.

Повітова влада з Чигирина запроваджувала «савєтскую власть», дерла «развйорстку» в селах по той бік Чигирина. В наш бік — виставляли міцні стежі з кулеметами, висилали часом з якимсь «невтральним» селянином (в порядку повинності) агітаційну большевицьку літературу, але ні один «агітатор» чи представник влади не відважувався показуватись дальше Суботова.

Вислані з літературою «післанці» влади, сміючися самі з своєї місії, здавали її сільським отаманам, які тепер називалися «начальниками самооборони», а ті роздавали папір селянам на кручення «собачих ніжок» з махорки. Межуючих з нами, колись коцурівських сіл, які хоч і утратили свою організацію, та все таки мали масу зброї — «влада» теж не зачіпала. Територіяльний вплив її в бік Херсонщини «скоротив» невеликий, але відважний партизанський загін Кобчика, який з’явившися в степовій місцевости, виловлював та розстрілював представників влади.

Повітова «влада» мала владу лише над самим Чигирином і кількома ближчими селами на південь. Оточена з трьох сторін притихнувшими ворожими селами, з яких кожне мало більше вояків як чигиринський ґарнізон, вона почувала себе далеко не спокійніше від нас.

Довідуємося, що комісарі, начальники та урядовці, рідко якої ночі сплять спокійно. Не довіряючи населенню самого Чигирина — ночують озброєні в спільних помешканнях. Коло ревкому завжди стоять вартові підводи на випадок «евакуації». Досить з’явитися чутці — «Холодний Яр наступає» і влада вантажила на підводи свої пожитки.

Чигирин не був для нас небезпечним. Пильно стежимо за пересуванням військових частин на лінії Черкаси-Бобринська-Кам’янка.

Визволення Петра Чучупаки та Солонька з черкаської чека — завалилося.

Сильна група наших людей в Черкасах, підсилена ще кількома холодноярцями, маючи своїх людей в ЧК, пильно стежила за справою захоплених, вибираючи відповідний мент для нічного нападу на чека.

Несподівано, кілька черкаських хлопців, які з тою групою не були зв’язані і про заміри її нічого не знали — зробили з тою самою метою, зле підготовлений напад з малими силами. Чекісти опам’яталися після вибуху кинутої в приміщення чека ґранати і напад відбили. Всі арештовані були негайно розстріляні.

Одної ночі Левадний, який їздив десь за Матвіївку перевіряти свої «арсенали» — привіз новинку: Загін червоної кінноти піймав на якомусь хуторі Коцура. Колишнього вождя червоних чигиринців — прилюдно розстріляли червоні на стадії Знам’янка. Коцурівщина — скінчилася. Активніший елемент з бувших «коцурівців» зібрався в «Товариство козаків Вовчого Шпиля», яке мало свою базу в суботівськім лісі і на хуторах. Почалося дратування Чигирина дрібними нічними нападами. Між селами двох «республік» стали налагоджуватися дружні відносини. Селяни з Івковець допомогли медведівчанам піймати одного з живих ще братів Кошових, який в свій час убив холодноярця з Медведівки. Цей Кошовий був правою рукою Коцура і по його смерті — переховувався на хуторах.

Після суду в Медведівці, Кошового розстріляли коло хреста на верхівці гори між