Читати книгу - "Стань моїм першим, Адалін Черно"

Глава 12

— А що як я відмовлюся?

Погляд Кирила чіпляє стиснуту в кулак руку й ковзає вище. Зупиняється на моєму обличчі, завмирає. Характерна лише Багрову прищуленість викликає в мене табун мурашок. Вони миттю розповзаються шкірою, плечі здригаються. Насилу витримую його погляд і задираю підборіддя вище. Відступати пізно, якщо вже наважилася його позлити, треба йти до кінця.

— Збираєшся відмовитися?

Його голос звучить спокійно, та й сам Кирило розслаблений, але його виказують очі. У них вогонь спалахує такої сили, що до мене дістає. Раптом спекотно стає й недобре якось.

— Це моє тіло. А це… — розкриваю долоню перед ним. — Шкідливо. Я знаю про наслідки.

Брешу, не червоніючи. Нічого я насправді не знаю. Тільки те, що Вєрка сказала й Нінка підтвердила. Не будуть же вони мені брехати, правда?

— З якою метою ти це говориш? — раптом питає Багров.

І дивиться уважно. Намагається показати, що його зовсім не зачіпає те, що відбувається, але ж я бачу. Усе бачу. Емоції вперше в його погляді прослизають.

— Просто, — знизую плечима. — Ми обоє винні в тому, що сталося, а віддуватися, виходить, тільки мені?

— Виходить, — каже Багров, а потім питає: — Ти присоромити мене намагаєшся?

— Ні, звісно. Ти мене перед фактом поставив і не запитав, чи я хочу її пити. Купив теж сам. Не вважаєш, що це занадто?

— Ти поїла? — змінює тему і, дочекавшись мого кивка, кличе офіціанта. — Принесіть рахунок.

За кілька хвилин Кирило оплачує наш рахунок кредиткою і, підвівшись, звертається до мене:

— Ходімо.

Я квапливо встаю. Абсолютно нічого не розуміючи, йду за ним. Пігулку все ще в руці тримаю, не розтискаючи пальців. Коли підходимо до машини й Кирило переді мною двері переднього сидіння відчиняє, я вже шкодую, що не випила її.

— Сідай, — наказує, помічаючи мою затримку. — Дімо, сходи в кафе поки. Ми в одне місце прокотимося.

Я ковтаю, але в автомобіль сідаю. Діма виходить, Кирило займає його місце. Заводить двигун.

— Куди ми їдемо?

Коли Кирило не відповідає, я починаю нервувати. Напружуюсь від страху. Я про Багрова майже нічого не знаю. Він син наших друзів. Завжди зібраний і впевнений у собі, привабливий та небагатослівний. Мій батько ніколи з криміналом не зв’язувався, і я вирішила, що Кирило теж не може.

Коли автомобіль летить трасою, починаю в цьому сумніватися. А коли він повертає з головної дороги, стискаюся. Може, махнути цю пігулку просто зараз і попросити мене висадити? Заспокоюю себе тим, що будь-якої миті можу назвати своє прізвище. Кирило, звісно, ​​буде шокованим, але нічого зі мною не зробить.

Господи, та він і так не зробить! Я впевнена! Адже впевнена?

Багров зупиняє автомобіль. Паркується біля величезних воріт.

— Виходь, — каже, відстібаючи ремінь безпеки.

— Куди ми приїхали? — питаю з хвилюванням.

— Подивишся.

Він залишає салон першим, я йду слідом. Тут людна вулиця, досить галасливо, хвилюватися немає про що.

— Куди ми приїхали? — повторюю запитання ще раз.

— Побачиш.

Кирило акуратно бере мене під руку, штовхає до величезних воріт. Я поки не розумію, куди ми приїхали. Чи то в дитячий садок, чи то в школу. За ворітьми знаходиться кілька дитячих майданчиків та багато зеленої рослинності. Навіть альтанка в тіні дерев є.

— Ти навіщо мене сюди привіз? — запитую.

— Помовч.

Кирило впевнено крокує до дверей, що ведуть у велику будівлю. Я кидаю погляд на табличку, що висить ліворуч від входу.

«Дитячий будинок «Непосиди».

— Ти мене до дитячого будинку привіз? — вигукую, здається, занадто голосно, бо на мене починають коситися. — Навіщо?

— Мовчи й усміхайся.

Кирило впевнено лавірує в коридорах, з чого я роблю висновок, що він тут не вперше. Був раніше, але навіщо?

Ми зупиняємось біля дерев’яних дверей. Кирило кілька разів стукає і, штовхнувши їх всередину, заходить.

— Кирило Вікторовичу?! — жінка, що сидить за столом, одразу підводиться і йде нам назустріч. — Яким вітром до нас?

— Здрастуйте, Норо Сергіївно. Та ось… привіз молоде покоління на екскурсію.

Жінка відразу ж оцінює мене уважним поглядом. З голови до ніг оглядає та усміхається.

— Теж хочете зробити добру справу?

Я мовчу та усміхаюся. Зовсім не тому, що Кирило так сказав, адже сама не знаю, що говорити. Та й що тут скажеш?

— Ходімо, тоді я вам екскурсію проведу.

Я хочу відмовитись, але мені такої можливості не дають. Кирило штовхає мене вперед, і я опиняюся затиснутою між директором дитячого будинку й ним. Вона йде попереду, він позаду. Втекти ніяк не вийде, хоча дуже хочеться. Спочатку жінка показує зали, де займаються діти, потім веде нас у кімнати, де вони живуть.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍