Читати книгу - "Мед для Ворона, Селена Рейні"

 

Прокинулася Софія після обіду. Бажання готувати не було, тому вона розігріла налисники з грибами з морозилки. Дівчина ліниво різала млинець і без апетиту запихала кусок у рот, паралельно переглядаючи стрічку новин у соціальній мережі. Фото кави у стаканчику на фоні парку, запрошення на творці зустрічі, реклама місцевих приватних медичних закладів… І тут на екран вистрибнув розкішний букет квітів, за яким ховала посмішку Марина. Світлина була підписана: «Дякую, коханий».

– Ідіотка» – в голос обізвала подругу Софія і заблокувала телефон.

Але за мить екран засвітився ім’ям Уляни. Обперши телефон у пачку соку, Софія відповіла на відеодзвінок.

– Привіт, – весело прощебетала подруга по ту сторону. – Ти як?

– Привіт! – начепила на обличчя посмішку Софія. – Доброго дня, Анно Володимирівно, – проказала до мами Уляни, яка ходила у доньки за спиною. Жінка помахала їй рукою. – Я вже майже закінчила працювати над візуалізацією десятої глави. Залишилося лише домалювати деталі у кімнаті, де герої…

– Я ж не про роботу, – усміхнулася Уляна. – У тебе, як справи?

Софія, під столом, стиснула пальці у кулаки. Зараз вона брехатиме:

– Все добре. Цієї ночі в мене була Марина з донькою. Вирішили влаштувати для себе дівич-вечір, – повідомила Уляні. – Вклавши малу, цілу ніч дивилися страшилки.

Ну, тут то вона не обманула. Ніч видалася ще тим кошмаром.

– А чому ти така похмура? – серйозно запитала подруга.

«От вже та Уляна! Наче сканер читає обличчя».

– І як ти це помітила? Я то ледь розрізняю риси твого обличчя. Купи собі вже нарешті нормальний телефон.

– Поки цей приймає дзвінки та повідомлення, я новий не купуватиму. Нічого годувати корпорації! То що у тебе з настроєм? – не вгамовувалася Уля.

– Я з батьками бачилася, – вирішила «нагодувати» подругу іншою своєю бідою.

– З обома? – скривилася Уляна.

– Ага.

– Боже, Софіє, ну скільки разів я тобі казала: від того, що ти підлаштовуватимеш зустрічі так, щоб бачитися лише з мамою чи лише з татом, – ти не станеш гіршою дочкою.

– Я знаю. Просто так вийшло, що вони обоє були вдома…

У відповідь Уляна лише тяжко зітхнула.

– Скоро Великдень. Як ти плануєш його пережити? – запитала подруга.

Правильне вона слово підібрала. «Пережити». Саме так описувала всі сімейні свята Софія. Мало того, що доводилося їхати, ходити, їсти та навіть засинати під суперечки батьків, так ще й відповідати численним родичам на питання, чому вона заміж не виходить. Її просте та лаконічне: «Бо сімейне життя не для мене», – ніхто серйозно не сприймав.

– Можливо я не поїду цього року з батьками до родичів, а напрошуся у гості до Марини чи Віри.

Хоча, ні до однієї, ні до іншої, у Софії не було бажання іти. Що за радість святкувати з сім’ями, де одні живуть на межі катастрофи, а інші роздумують над розлученням?

– Ні до кого напрошуватися не потрібно! – заявила Уляна. – Приїжджай до нас. Тітка цього року гостюватиме у родині чоловіка. Тому мама взяла зміну у лікарні. Я не можу пообіцяти тобі якогось грандіозного святкування, але сімейний затишок та тепло – гарантую.

Софія уявила Великдень у домі подруги. Великдень без взаємних дорікань, безглуздих запитань та п’яних скандалів.

– Це було б чудово!

– От і вирішили, – зраділа Уляна. – Мамо, ти чула? До нас на Великдень Софія приїде!

Анна Володимирівна підійшла до екрана і схилилася.

– І що смачненького приготувати нашій гості?

– А у мене такого ти не питаєш, – вдавано образилася донька.

– Бо що ти полюбляєш, я знаю.

Що ж, здається цей Великдень буде вдалим. А вже наступного року, якщо з Вороном усе вдасться, вона зі своєю крихіткою, прийматиме гостей у себе вдома. Зокрема й Уляну, якій запропонує стати хресною мамою її малечі.