Читати книгу - "Я тебе до нього відпущу, Ема Ноель"

Глава 17

Приголомшена новиною, я і справді радію й почуваюся вдячною, що Свят мене зупинив. Хоч він і сказав, що наречена колишня, але нові стосунки з легким серце варто починати, поставивши крапку в старих. 

Насправді після тієї розмови в мене виникає відчуття, що внутрішня напруга спала. А вона, виявляється, була. Я боялась, що, образно кажучи, тримання за ручки такого чоловіка не влаштує. І боялася через це його втратити. Тепер розумію, що це безглуздо. Не можна втратити того, хто до тебе нічого не відчуває. А якщо відчуває, то не втратиш через такі речі. 

Ми чудово проводимо час, спілкуємося, Свят багато розпитує про мене. Розповідаю все, що його цікавить, але про “нареченого” й причину конфлікту з мамою мовчу. А ще ми шалено цілуємось до запаморочення в голові. Ми й справді пізнаємо одне одного краще, і я знову дивуюся, наскільки він ідеальний. Здається, що таких не буває, але ось він, переді мною, поруч зі мною. Мені зі Святом так легко й класно, що я б охоче залишилася й нікуди не йшла, але час невблаганно спливає. Треба повертатися додому, а мені не хочеться. Та я розумію, що й далі нав’язуватися — це вже занадто. І з мамою поговорити треба.

І ще один жирний плюсик, який осідає теплом у моєму серці — Свят здогадався, що в мене немає одягу із собою, крім тієї піжами, і замовив мені сукню, схожу на ту, в якій я була. Навіть із розміром вгадав. Знав, що я від нього планую на пари поїхати, щоправда, ще не знаю чим і як, тож подбав про одяг, щоб мені не довелося додому зранку в брудній порваній сукні йти. А коли настає пізній вечір неділі й ми розходимося по кімнатах спати, повідомляє, що вранці підкине мене, куди треба.

Щаслива, засинаю з думкою, що я б охоче проводила так кожен день. Тільки бажано спати в одному ліжку, а не в окремих кімнатах. Але, сподіваюся, наступні вихідні ми проведемо вже інакше, адже Свят буде вільним і ніщо не заважатиме нам зробити наступний крок.

— Не шукай неприємності, гаразд? — каже мені дорогою до універу, стежачи за дорогою. — З’ясуєш що-небудь, як твоя подруга втратила телефон чи взагалі щось підозріле — одразу напишеш мені. Я, найімовірніше, буду зайнятим, тож побачимося на вихідних. До того часу постарайся не робити дурниць. Після навчання додому, нікуди не ходи. Зрозуміла? — кидає погляд в мій бік, я ж слухняно киваю.

Звісно, я не збираюся більше нікуди мчати. Вистачило одного разу, щоб зробити висновки.

Зупинившись неподалік від універу, Свят дарує мені ніжний, довгий поцілунок, перш ніж відпустити мене. Сяючи від щастя, прямую до входу. Цієї миті здається, що всі негаразди відступили на другий план, але чим ближче до кінця дня, тим примарнішим стає це відчуття, адже мені доведеться повернутися додому.

Яся приходить аж після другої пари. Я в гарячковому нетерпінні чекала на неї, щоб поділитися новинами, а заразом розпитати, що сталося. У нас є трохи часу, тож виходимо на перерву, щоб спокійно поговорити. Даю Ясі змогу розповісти першою, запитавши, як так сталося, що вона загубила телефон.

— Якщо чесно, я не розумію, Злато, — з розгубленим поглядом, спрямованим кудись у далечінь, каже вона. — Я пила небагато, ти ж мене знаєш. Останнє, що пам'ятаю — мені стало дурно і я вийшла на вулицю. А прийшла до тями я вже вранці в одній із кімнат хати, де ми відпочивали, добре, хоч сама. Я нічого не розумію.

— А я, здається, розумію, — відповідаю, після чого коротко переповідаю, як мені надійшло з її номера повідомлення і що сталося після цього. З кожним моїм словом очі подруги дедалі більше розширюються, а на обличчі застигає шок.

— Як думаєш, Міха здатен на таке? — запитую, закінчивши свою розповідь. 

На автоматі окидаю поглядом територію біля входу в університет, і помічаю його в компанії друзів. І, наче відчувши, що я дивлюся на нього, він повертається. Від його погляду сироти шкірою. Хоча хлопець доволі далеко, все одно відчуваю його липкий погляд на собі.

— Не знаю, якщо чесно, він не скидається на того, хто вигадуватиме такі складні схеми, — висловлює подруга свою думку, яка збігається з моєю. — Швидше б десь у кутку прямо тут затиснув і почав чіплятися. Він надто… примітивний і гарячковий для таких маневрів.

— А хто тоді? — хмурюсь.

— Я не знаю. Взагалі не уявляю, кому з наших спільних знайомих могло знадобитися напоїти мене, а тебе заманити, та ще й незрозуміло для чого. А на тусовці було багато народу, я всіх і не знаю. І на свій номер я телефонувала — абонент поза зоною. Ну, був принаймні. Я відновила його, якраз сьогодні цим займалася й купила новий гаджет, тож я знову на зв'язку зі своїм номером.

— Гаразд, — зітхаю, — Свят обіцяв спробувати з'ясувати, хто це міг бути, але в будь-якому разі нам треба бути обачними.

Поглядаю на телефон. Дзвонити вже немає часу, на наступній перерві напишу Святу все, що дізналася. Хоча й писати нема чого. Одні припущення, жодних фактів.

— Класно, що ти зустріла такого мужика, — усміхається Яся. — От я тобі казала, що нічого в житті не відбувається просто так! 

Сміючись, змінивши тему на приємну, неквапливо йдемо назад до будівлі. На парах вдається відволіктися, ну і переказую Святу розмову з подругою, на що він коротко відповідає "ок". Вочевидь, зайнятий, але сподіваюся, що ввечері він напише мені, бо я вже страшенно сумую.

А після занять думаю, як додому дістатися. Якісь дрібні гроші в мене ще були, але, мабуть, доведеться в подруги позичити, бо й на завтра на дорогу не вистачить, а байк заправити треба. Звісно, Яся не відмовляє мені, позичає суму, якої до кінця тижня має вистачити. Вийшовши з будівлі, йдемо повільно й обговорюємо лекції. Коли проходимо повз стоянку, мою увагу привертає масивний автомобіль, якого тут точно не було. Варто рефлекторно повернути голову в його бік, як скло опускається, а я перелякано відвертаюсь і прискорюю крок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍