Читати книгу - "Я тебе до нього відпущу, Ема Ноель"

Глава 18

— Що сталося? — крутить головою подруга, помітивши мою паніку.

І одночасно з цим звучить низким, грубим голосом:

— Злато! 

І річ не в тому, що він навмисне грубо мене кличе, а в тому, що в цього чоловіка голос такий, як і він сам, від якого крижані мурашки шкірою й паніка накочує миттю.

— О май гад, — видихає подруга, витріщившись на Костянтина.

— Не дивися в його бік, — шиплю й штовхаю її ліктем. — Я тут намагаюся прикинутися, що не помітила його.

— Це хто?

— Типу наречений мій, за якого мати заміж мене віддати хоче.

— Матінко моя рідна, я б від такого теж тікала, — прийшовши до тями, подруга чіпляється за мій лікоть і прискорюється.

— Чому? — запитую з цікавістю, що саме наштовхнуло її на таку думку.

— Бо від одного погляду на нього коліна тремтять! — шепоче вражено Яся. — Красень, варто зазначити, але від цього чоловіка за милю віє небезпекою та силою. Свят твій набагато милішим виглядає, він хоча б усміхається. А цей…

— Злато, — звучить наказовим тоном уже зовсім поруч. Трясця! Він пішов за нами… — Не треба вдавати, що ти мене не чуєш, — гарчить за спиною, а наступної миті хапає мене за лікоть, змусивши різко зупинитися.

— Не чіпайте мою подругу! — стає на захист Яся, хоча сама мало не тремтить від страху перед цим чоловіком.

Костянтин, окинувши її насмішкуватим поглядом, хмикає, після чого все одно тягне мене до свого автомобіля, кинувши байдужим тоном:

— Не з'їм я твою подругу. Всього лише додому відвезу.

— Все гаразд, — озирнувшись, киваю Ясі. Самій страшно до тремтячки, але що вона зробить? Та й, сподіваюся, після того, як Костянтин сам мене відпустив, він і справді не зробить мені нічого поганого. Не тоді, коли стільки свідків навколо.

Втім, яке йому діло до свідків? Такі, як він, нікого не бояться. Усі бояться їх. 

Та в будь-якому разі, хоч Костянтин і лякає мене до безтямного жаху, але він справив враження адекватної людини. Ну і, як не крути, а поговорити нам треба.

Ось і нагода випала…

А якщо точніше — вибору мені не залишили.

Та перш ніж сісти в автомобіль, двері якого для мене відчиняє власник, знову відчуваю на собі знайомий липкий погляд. І безпомилково знаходжу його власника. За кілька десятків метрів в тіні дерева стоїть Міха, буцімто курить. І невідривно стежить за мною.

Пересмикнувши плечима, сама буквально застрибую в машину. В даній ситуації він мене лякає ще більше, ніж Костянтин з його гнітючою аурою тирана. Адже я досі не впевнена, чи не Міха справді заманив мене в пастку й мало не вбив.

— Хто це? — за кілька секунд звучить питання застережливим тоном. 

Сховавшись у автомобілі, продовжую дивитися на нього. А Міха дивиться на мене, ніби може бачити крізь тоноване скло.

— Придурок один, — буркаю.

— Дістає? — лунає питання, після якого я шоковано витріщаюсь на Костянтина. А йому яка різниця?

— Ні, — впевнено кажу у відповідь. 

Не хочу бути зобов'язаною цьому чоловікові, адже суть його питання зрозуміла. З роллю мого захисника чудово справляється Свят, а іншого мені не потрібно.

Костянтин рушає з місця, виїжджає зі стоянки, мовчить. Мені незатишно в замкнутому просторі з цим чоловіком, хотілося б швидше опинитися на свіжому повітрі якомога далі від нього. Але тішить хоча б те, що він не починає розмову. Тепер і моє бажання поговорити випаровується. Не зможу я! Лякає мене цей чоловік. І ще більше лякає, з якого дива він раптом вирішив приїхати за мною до універу. Ну не просто ж так? Останнє лякає більше, тому все ж наважуюсь почати розмову першою.

— Ви… поговорити, мабуть, хотіли? — несміливо починаю, зауважуючи, наскільки жалюгідно звучить мій голос.

— Хотів, — кидає коротко у відповідь і знову мовчить, уважно стежачи за дорогою.

Більше відкрити рота я не наважуюсь, зіщулившись на сидінні, намагаючись бути максимально непомітною. Аж поки авто не зупиняється поруч із рестораном, а Костянтин виходить із машини. Приходжу до тями, лише коли двері з мого боку відчиняються, а наді мною нависає Костянтин, дивлячись в очікуванні.

— Ви ж мене додому збиралися відвести? — жалібно видаю чи то питання, чи то благання.

— І відвезу. Але ти маєш рацію, спершу поговорити треба. Ходімо, — і простягає мені руку.

Іншого виходу, крім як прийняти його жест уваги, в мене немає. Надто близько він стоїть, а продовжувати сидіти в авто — безглуздо. Раніше почнемо — раніше закінчимо, я йому все поясню і буду вільною. Вклавши свою руку в його велику долоню, вибираюся з машини. На щастя, після цього він мене відпускає, і ми йдемо до ресторану пліч-о-пліч, але без зайвих тактильних контактів. 

— Не бійся, я не кусаюсь, — звучить несподівано, коли офіціант від нас виходить, принявши замовлення. Я не знаю, що на це сказати, але й не доводиться, бо Костянтин продовжує сам: — Твоя мати місця собі не знаходила, сказала, що тебе не було вдома всі вихідні, куди йдеш — не сказала, на дзвінки не відповідала…

— Не правда! — перебивши його, спалахую. І миттю знічуюсь, помітивши дивну усмішку на обличчі чоловіка. Продовжую вже тихо, спокійним тоном. — Вона мені жодного разу не подзвонила. І раніше її не дуже бентежило, коли я вихідні з друзями проводила. Тато тільки цікавився, де я і з ким проводжу час, йому я й звітувала. І він ніколи нічого мені не забороняв, довіряв мені, — з тугою додаю.

— Але твого тата більше немає, на жаль, — жорстким тоном, в якому я все ж відчуваю дещицю співчуття, відрізає Костянтин, — тож тепер за тебе відповідає виключно мати. Втім, ця відповідальність мала б перейти на мене, але, зважаючи на твою поведінку, ти не згораєш від бажання виходити за мене заміж. Хотілося б дізнатися, чому? Я тебе настільки лякаю?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍