Читати книгу - "Чужий і найрідніший, Інна Земець"

Глава 9

Підвів я свого Лесика, хвилин десять нам не вистачило. А був би розумніший - пробігся б кварталом, може побачив би її у вікні ресторану та ще встигли б до Анатолія Михайловича. Та приїхали вже коли прощатись було пізно. Йому стало погано невдовзі як Леся поїхала. Мама в той момент поруч була, тож помітила одразу. І медики рекорди швидкості військового часу побили, і все що треба було зробили, та врятувати не змогли. Якби ж в той день вона поруч була, якби ж телефон не забула зарядити, якби ж… Самі співпадіння, все життя наше зараз від випадковостей залежить.  Знаю я Лесика, вона собі того не пробачить, хоча вини ніякої й немає –  лише збіг нещасливих обставин. А знаєте що найбільше мене злякало? Вона і сльозинки не зронила. Скам’яніла і сіла поруч, за руку дідуся тримаючи. З колегами зв’язався, сказав правду – родич помер, отримав ще один день до моїх вихідних. Одразу і про деякі формальності через колег домовився, Русіка в Києві підключив щоб транспорт нам організував. Не знаю яким чином, та друг неймовірне зробив, ще до ночі по Анатолія Михайловича приїхали. Його до столиці одразу повезли, ми на ранок за ним у дорогу збирались. Не знаю як Леся ту ніч пережила, готувався її сльози спиняти, а до ранку вже безнадійно сподівався, щоб хоч одну зронила. Сидить поруч мене крижана брила і дивиться у порожнечу завмерлим поглядом. Просидів поруч неї до ранку, Мілі та її батькам мої зателефонували, а Леся лиш один раз свій телефон до рук взяла. Отримала гамузом купу дзвінків і повідомлень пропущених, ще міцніше щелепи стулила і одне повідомлення коротке написала. Ось і все. Зібрала свої і дідусеві речі швидко, сказала що у Києві і лишиться. Ніхто не сперечався, бо зрозуміли, що з дня на день вся київська область офіційно звільненою буде. Рушили сумним караваном: я з Лесиком, батько з мамою на своїй машині позаду. Вони до мене на квартиру поїхали, а я з Лесиком лишився, навіть дозволу не питаючи. Оце тільки тоді перші слова за добу від неї і почув.

- Тарасе, не турбуйся, мене пильнувати не треба. Їдь додому, до батьків.

- І не сподівайся, не виженеш. До того ж у мене квартира мала, нам і місця не вистачить.

- Ну, а в мене тут місця тепер повно, не посперечаєшся.

Навіть усмішку з себе видушила, та такої моторошної в неї ще не бачив. Їсти не схотіла, рідину ледь не примусово в неї залив. Ближче до сутінків Міла озвалася, судячи з розмови, що уривками з кухні чув, ще й Леся її заспокоювала, а не навпаки. Ледь стимався, щоб не відібрати телефон і не нагиркати на родичку. Знову ніч поруч сиділи і не спали. Я, здається, трохи придрімав, а от мала схоже знову світанок зустріла. Попрощались з Анатолієм Михайловичем наступного дня. Кушніри, мої батьки і ми з Лесиком. Одразу від крематорія роз’їхались хто куди. Мої до «Галявини», Кушніри до себе за місто, а я знов як той кліщ у Лесю вчепився.

- Леся, поїхали до мене, або до себе в гості запроси.

- Іронічно, та доведеться тобі відкоша дати, - знову з тією моторошною усмішкою відповідає. - Тарасе, за мене не переймайся, я в нормі. Зараз хочу наодинці побути. Не ображайся, я тобі вдячна безмежно, та трохи простору і тиші потребую.

- А я і мовчазним можу бути. Лесик, зваж ще раз. Хіба тобі зараз друг завадить?

- Так.

Ось так, коротко і безкомпромісно. Та я хлопець настирливий, заїхав до себе, в сумку одягу трохи накидав, щоб перед роботою знову додому не бігти, заїхав в магазин, купив наїдків всіляких і під саму комендантську годину до неї під двері заявився.

- Лесик, подивись на годинник. Як проженеш – мене патруль спинить, затримають, штраф випишуть. Будь милосердною.

- Тарасе, я сумна, а не дурна. Точно знаю, що хіхург зараз не може без спеціальної перепустки. Тож як і спинять – відпустять. За турботу – відмінно, за ідею – двійка. Може яку іншу історію маєш? Навіть цікаво.

- Не маю. Правду скажу. Не хочу всю ніч під вікном у машині стовбичити, а звідси не поїду. Тепер пустиш?

Важко зітхає і відступає в бік:

- Заходь, настриливий братику, берегтиму твою нервову систему і організм в цілому від переохолодження на вулиці.

Я вже трохи її квартиру роздивися. Дві невеликі кімнати, одна дідусева, інша її. Минулої ночі вона свій диван не розкладала, а зараз бачу розстелено. До кімнати її дідуся і проситись не стану. Або в кухні буду, або з нею в кімнаті, он біля вікна крісло стоїть. Прилаштував свою сумку на підвіконні, пішов на звуки торохкотіння посуду. Леся пакет з маркету вже розібрала, за каструю взялася.

- Вечеряти будеш?

- А ти?

- Я не голодна.

- Я також, - брешу я і слину ковтаю.

Не встиг дома перекусити та й по дорозі лише якийсь протеїновий батончик захрумтів. Мабуть не повірила, бо почала готувати.

- Леся, йшла б ти відпочила, а я все сам приготую. Вмію, не сумнівайся.

- Краще сама. Коли руки зайняті голові трохи легше.

Став поруч, миску взяв, овочей нарізав, заправку зробив. Леся тим часом основну страву зготувала. Мені повну таріль накидала, собі купку як хом’ячку на дієті. Добре хоч так, бо дві доби на самій воді і провині вигаданій. Посуд на себе взяв, її до ванної кімнати вигнав. Чесно кажучи, прислухався уважно, сподівався що почую щось окрім шелестіння води. Дівчата свої сльози часто водою маскують. Та мій Лесик не такий. Очі не червоні, ніс не припухлий. Як же ж ти, мала, це в собі тримаєш?! Неймовірно просто.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍