Читати книгу - "Свято Червоної Косинки, Тетяна Гуркало"

8 (2)

Дарка сиділа навпроти Лялянівеля і займалася магією. Точніше, намагалася займатися, а насправді те, що вона робила, було звичайнісінькою дурнею. Ні, дихала вона, здається, правильно. Ельф принаймні не критикував те, як вона дихає. А от зі слухати навколишнє і пірнати в звуки було явно не все гаразд.

В голову лізли божевільні думки. Спочатку наполегливо лізла думка про те, що в воза скоро відвалиться колесо, бо вона зуміла почути ледь чутний скрип. Потім якась зараза клацнула чимось в кущах. Голосно клацнула. І думку про колесо змінила думка про величину того птаха, який так голосно дзьобом клацати вміє. Потім над головою закружляв джміль, після нього з’явилася бджола і теж трошки політала. В голову тут же полізла думка про миття волосся квітковою водою. Здавалося, це саме вона комах приваблює. Потім подув вітер. Потім…

Та ці дурні думки скакали, як навіжені. І як тут пірнати в звуки, якщо думкам діла до тих звуків нема?

А потім дівчина відволіклась від навколишнього і спроб все-таки почути всі звуки разом, і навіщось зосередилась на ельфі.

Чоловік.

Низенький, тендітний, одразу видно, що не людина, але з дівчиною його могла б переплутати тільки дурнувата героїня тої книжки, яку натхненно читала двоюрідна сестра. На дівчину ельф зовсім не був схожий. Хлопець, хоч і лялька. Точніше, чоловік. Спокійний, якось дивно дикуватий, а в іншому… Вуха довгі. Волосся світле і таке, сяюче, як сніг, на заздрість всім красуням міста. Про обличчя і говорити нічого. Цікаво, бороди у ельфів взагалі ростуть? Здається ніхто і ніколи не бачив бородатого ельфа, навіть напівкровку. Але це не означає, що не ростуть, можливо просто вигляд у тих борід такий, що краще не ганьбитися. Як в того рудого пастуха — три волосини і всі в різні сторони стирчать.  Не забути б спитати. Цікаво ж.

Плечі у ельфа широкі і він взагалі сильний. Це якраз помітити і зрозуміти не важко. Долоні жорсткі. По таких руках навіть без гадальних талантів можна побачити, чим займається. Мечник. З лука стріляє часто. І при цьому маг. Хоча, звичайно, за триста років багато чому можна навчитися. Було б бажання.

Красивий чоловік. Незвичний. У бардів якийсь не такий вигляд, насправді. Це залежить від того, чим вони займаються? Чи барди, котрі тиняються по людських королівствах просто молодші?

Звуки десь плили собі осторонь, майже непомітні. А Дарка довго-довго щось незрозуміле намагалася видивитися в ельфі. В якусь мить взагалі захотілося його обійняти, як іграшкового м’якого ведмедя зшитого зі старої шуби. Дивне бажання насправді. Але звідкись з’явилось відчуття, що так буде правильно. І спокійно. І взагалі.

Довелося ще й із цим незрозумілим поривом боротися. Не до звуків, чесне слово.

Дарка зажмурила очі, подумки взяла великий віник і спробувала повимітати з голови всі думки. Тому що навкруги звуки. Колесо скрипить, вітер щось шепоче з допомогою високої трави. Фиркає хтось десь недалеко, схоже на їжака. Кінь тупає по дорозі. Пташки співають, зовсім не хором, то одна, то друга, то одразу декілька. Пищить якась комаха. Бджоли пролітають. Ельф дихає ледь чутно. І потрібно сильно прислухатися, щоб почути. Спокійно дихає, розмірено.

Навіщо Дарка зосередилась саме на диханні Лялянівеля, вона потім не могла сказати. Сама не розуміла. Але зосередилась, її дихання підлаштувалося під його і всі навколишні звуки зовсім пропали. Навіть вітер кудись зник. Наскільки це дивно, дівчина відразу не зрозуміла. Тому що її думки теж потекли спокійно, розмірено і невідомо куди. Думки просто були, але що було в тих думках?

Але потім Дарка на мить виринула з цього дивного стану. Здається, віз підскочив, наїхавши колесом на якусь невелику перешкоду. І дівчина злякалась. Завмерла, як ховрах, а потім сахнулася, ледь не впавши на спину.

Лялянівель спіймав її за руку і смикнув до себе. І обійняв. А потім ще й по спині погладив, і Дарка відчула себе кішкою, яку намагаються заспокоїти.

— Це що було? — спитала вона нервово, вивернувшись з обіймів і лише дивом не почавши ганебно відповзати, не зводячи з ельфа очей. Те, що щось було не так, щось сталося, вона відчувала. Але поняття не мала, що саме. І це лякало. Настільки, що хотілося схопити першу ліпшу палицю і врізати цьому вухастому гаду по голові.

— Все добре, — відповів Лялянівель таким тоном, наче пив, поки не заснув, обличчям в пивній калюжі на столі, а тут його будять і чогось незрозумілого хочуть.

— Що добре?! — з переляку гаркнула Дарка так, що кінь вирішив не випробовувати долю і прискорив крок, ледь не побіг. — Що добре?! — схопила дівчина чоловіка за сорочку і від усієї душі потрясла.

— Все добре, немає перешкод, — все тим же дивним тоном відповів Лялянівель і невпевнено посміхнувся, а далі заговорив так, ніби з великими труднощами згадував слова на зрозумілій для дружини мові. — Немає. Ти сама то робиш. Сама перешкода. Заборона. Як закрити. Оп і все.

Після чого ось це саме «оп і все» зробив, завалившись вперед, обличчям дівчині на коліна. Вона від несподіванки навіть не смикнулась. Завмерла, немов закам’яніла.

— Ей, — покликала пошепки. — Лялянівель, ти живий?

Відповідати ельф чомусь не захотів. Довелося відмирати і шукати на шиї пульс. Не знайшла. Може не там шукала просто.

Потім Дарка перевіряла, чи він дихає, піднявши голову зі своїх колін за волосся і підсунувши під ельфійський ніс палець. Зрозуміти, чи дихає, так і не змогла. В одну мить здавалося, що дихає, в наступну, що то тільки здалося.

— Магії він мене надумав вчити. Небезпечно йому, — забурмотіла Дарка, перевернула ельфа на спину і пошукала пульс ще й на руці. Потім на своїй теж пошукала. Пульсу не було ні там, ні там чомусь. — Може ми всі померли? — спитала у коня, бо більше нема в кого і рішуче приклалася вухом до грудей Лялянівеля.

Там десь повинно бути серце.

А що, якщо в ельфів його нема? Хто цих нелюдів знає?!

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍