Читати книгу - "Свято Червоної Косинки, Тетяна Гуркало"

Перший урок найскладніший

 

На людських землях Лялянівель бував. Правда давно. Занадто давно, якщо згадати скільки в середньому живуть люди і як швидко у них все змінюється.

Якщо чесно, його на ці землі й не тягнуло. Вражень від першої і єдиної подорожі вистачило, здавалося, на все життя. Першим враженням тоді взагалі була постійна вологість. Другим — запах хліва і горілих пиріжків з горохом, які їв провідник, а Лялянівелю ледь погано не стало лише від їх вигляду. Потім, правда, виглянуло сонце. З буроватої землі полізли травинки. Калюжі різної глибини на дорозі змінилися спочатку на щось кострубате і схоже на камінь. Потім ями згладилися, а дорога вкрилася пилом, чомусь жовтим. Лялянівель тоді так і не дізнався, як люди домоглися подібного. Але виглядало воно непогано. З двох боків все зелене, зрідка прорізане буруватими полосами, а перед очима жовте. Ще б це жовте не прилипало намертво до чобіт і одягу, ельфу воно б подобалося більше.

Села в людей на той час були нічого так. Білі і блакитні будинки з очеретяними дахами потопають в садах. Навкруги акуратні поля і городи. Рябі корови пасуться, білі вівці з чорними носами, качки на ставках і кури під ноги лізуть. В цілому чистенько, свині, про яких розповідав батько, на дорозі в багні не валяються.

Куди поділися ці свині Лялянівель зрозумів, як тільки опинився в місті. То місто було невелике і, можливо, в великих все було не так, але ледь не за воротами, на яких стояла варта в яскраво-червоній формі, була брудна калюжа і товстий мужик зображав там кабана. І він такий в тому містечку був не один. Коло кожного шинку валялися. На дорозі валялися і не боялися, що їх переїдуть. А повз, придержуючи поділ сукні, акуратно переступаючи ногами в коричневих черевичках, ідуть пані з зонтиками, котами в кошиках і з тими дурнуватими мішечками з мотузок, з такими великими дірками, що з них постійно щось випадало. Іноді в калюжу до товстого мужика.

Це було найконтрастніше місце, яке бачив Лялянівель. І саме завдяки йому він зрозумів, що ніколи не зможе зрозуміти людей, та й не треба воно йому.

І ось тобі на. Майже добровільно їде на дурнуватім возі кудись вглиб людських земель. З дружиною. Причому, віз належить ельфійському правителю. Дівчата чомусь не здогадуються приїхати на власних. Не думають про те, що чоловікові потрібно буде якось речі перевезти.

На подив, жовтої пилюки на дорозі більше не було. Можливо, якщо пошукати, можна її знайти. Але дорога, по якій вони їхали була вимощена акуратно підігнаними сірими каменями. І була рівна-рівна. Зелене з боків нікуди не ділося. Але зараз з цієї зелені виглядали сині волошки, червоні маки, щось незрозуміле яскраво-жовте, аж очам боляче на нього дивитися, рожеві круглі шапочки незнайомих Лялянівелю квітів і величезні білі віники радості вдовиці. Гуділи бджоли і джмелі, співали птахи. Іноді траплялися купи кущів і гаї. І пахло чим завгодно, окрім хліва. Хоч бери й медитуй.

Лялянівель подумав і вирішив, а чому б і ні? Місцевість пустельна. Погода хороша. Поряд дівчина, котра не вміє контролювати магію. І з цим потрібно щось зробити.

— Дарка, — покликав він дружину, котрій набридло сидіти на досить незручній лавці під навісом і вона вмостилася посеред возу, підігнувши ноги як справжня орчанка, але прикривши те неподобство спідницею. — Дарка, де ти навчилася битися кочергою? — спитав зовсім не те, що збирався, надто вже в тему було це питання.

— Кочергою? — перепитала дівчина, відкривши одне око. — Я палицею вчилася битися. Сили вистачало, щоб навіть бойовою махати, такою, з залізом з обох країв. Терха… це в нас майже по сусідству тітка одна живе, немолода, вона була найманкою колись і взагалі наполовину орк. Виросла серед орків, але потім чомусь втекла, не знаю чому. І її, як всіх орчанок, вчили битися. У них жінки лишаються захищати дітей, коли чоловіки йдуть в похід, або на ті войовничі танці з духами. Там іноді приходять розбійники, у орків ж золото є, а ще від вовків відбиваються буває. Ось, її вчили. А вона вчила мене. Бо я була досить сильною і мені було нудно. Коли батько про те дізнався, дуже розсердився. Але потім погодився, що до орків мені йти не обов’язково, а вміння комусь врізати по голові поліном може стати в нагоді.

— Поліном?

— Ну, тим, що під руку трапиться, — посміхнулася дівчина. — Якщо палиці поблизу не буде.

— Ага, — видихнув Лялянівель. Дружину йому краще не сердити. Не те, щоб він не відбився, але битися з жінкою зовсім не хотілося. — Добре, значить, вчитися ти вмієш.

Дарка тихо пирхнула і відкрила друге око.

— Тут гарно, тихо, пахне приємно, пташки співають. Чудове місце щоб повчитися медитувати і спробувати відчути силу в собі, — пояснив Лялянівель.

Дівчина знизала плечима.

— І що треба робити?

— Дихати, слухати, відчувати. Я допоможу, спробую направити.

Дарка знову знизала пличима, а потім з цікавістю дивилася, як ельф вмощується навпроти. Перекладає якісь пакунки, щоб не заважали, штовхає невелику скриню, розправляє плечі і дивиться серйозно-серйозно. Через цей погляд дівчині захотілося вибачитися, вистрибнути з воза і побігти в поля. Дивне бажання, якщо чесно.

— Давай для початку покладеш долоні на мої, будеш спокійно дихати і слухати навколишні звуки, не виділяючи жоден. Все разом слухати, намагатися почути якомога… — він запнувся і невпевнено завершив: — глибше.

— Глибше? — перепитала Дарка. — Може більше?

— Ні, більше, то не те. Якщо більше, будеш ділити. А потрібно в звуки пірнути, зануритись, і нехай вони течуть через тебе, не затримуючись, як вода. Нема ж потреби ділити річку на краплі.

Дарка сумно видихнула і пообіцяла:

— Я постараюся.

І рішуче поклала руки на долоні ельфа, котрі він поклав на коліна, внутрішньою стороною вверх. Теплі, зовсім не м’які, хоча і тендітні. А тут потрібно в звуки пірнати. І дихати спокійно. Добре хоч дорога рівна і коні самі знають, куди їм іти.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍