Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

Глава 9

 

– Привіт, манюня! Як тобі у нас живеться? – прогримів у трубку братів голос.

– Привіт, Костік! У мене все чудово, краще скажи ти як? Намотався сьогодні чи спокійно було?

– Та, всього потроху. Скажи, шо там за пригода у тебе була?

– Здала мене мала? – питаю брата.

– Ага, розповіла. Ти до лікаря їздила?

– Навіщо? Трохи по купмолу стукнуло та й по всьому, нема про шо турбуватись. Слухай, оце тільки згадала, що так і не запиталась у Тамілки, де ж той басейн клятий шукати?

– Так ти ж його і знайшла!

– Не знайшла, таз старий здоровий їй поставила, поки Мілані і того вистачило, -  з усіх сил промовляю ім’я молодшої не скригочучи від люті зубами. – А басейн скрізь шукала і так і не побачила.

– Так той таз і є ж її басейн, - здивованим голосом відповідає брат.

Спокійно, все добре, нічого не  трапилось, просто вдих-видих.

– Ви басейном старий таз називаєте?

– Саме так. Малий надувний немає сенсу купувати, а поки Мілана не підросте та плавати не навчиться, вирішили і великим не спокушати, від гріха подалі. Слухай, а зі стіною в кімнаті що сталося?

– Тамілка жалілася?

– Та трохи було, - сміється Микола. – Мала розпис зробила?

– Еге ж. А що, фотку не скидала? Даремно, така краса – очманіти, точно на художній віддавайте як виросте. Яка експресія, яка фантазія, який масштаб!

– Оце вже ні, досить на нашу родину однієї творчої особистості, манюня, - голосно сміється брат.

Довго не теревенили, та дзвінок той мені за розраду став. Ну то й що, що від слів про «творчу особистість» завжди хочеться язика йому показати? Хай як хоче мене називає, аби голос його чути.

Наступний ранок в нашій казармі був суворий: я оглядала кухню як поле бою, очікуючи на підступні диверсії від молодшої, Таміла, тим часом, готувалась чи  підписати мирну угоду чи дати бій своїм підлеглим. Бачила, як її очима блукала невизначеність, до якого саме сценарію доведеться вдатися. Отак і розбіглися, передчуваючи недобре. І обидві не помилилися. Шукаючи вчора той клятий «басейн», я знайшла баняк фарби саме того відтінку, який був потрібен аби спонтанна галерея знову стала звичайною кімнатою. Віддавши на поталу малій рештки свого альбому, який вже не варто було рятувати, я зайнялась фарбуванням. З кожним рухом пензля я відчувала, як обличчям повзе усмішка – нарешті щось вдалося виправити! Всі розписи сховались під щільним шаром білого, знову просто затишна кімната, наче й не було нічого, ура! Маленьку перемогу потрібно відсвяткувати, тому ближче до вечора, коли до нас із Міланою приєднався Матвій, ми були вже на завершальному етапі – прикрашали торт. Кожен доклав до нього руку, тож виглядав наш витвір кулінарного мистецтва дивакувато: і криві сердечки, і бозна-шо схоже на хробаків, і блискавки – рука кожного з майстрів впізнавана. Нарешті з’явилось відчуття, що бодай один день пройшов нормально. Кинувши оком на годинник, повиганяла малих з кухні, бо від прикрашання нашого торту вони почали переходити до поїдання його очима, а мені ще вечерю розігріти – он Тамілка скоро приїде.

– Матвій, наглянь за малою, будь ласка, - навздогін крикнула в його спину, а сама полізла в холодильник.

Таміла увірвалась у двір мов стихійне лихо, малі навіть з кімнати не наважились визирнути, коли почули голос любої матусі, що зараз більше нагадувала відьму без мітли. Занурення в організаційні процеси сімейного бізнесу давались їй зі скреготом, тим паче, що в бухгалтерії натрапила на гідну суперницю – найшла коса на камінь. Заспокоївши родичку смачною вечерею я похвалилася що стіна знову така як має бути, а на честь цієї події ми ще й десерт зробили. Вечеряли весело, засиділись за чаюванням, пішли по кімнатах аж під саму ніч, коли малі вже по кімнатах позачинялись. Вже піжаму вдягала, коли почула голосне виття Таміли. Влетіла в її кімнату не знаючи чого чекати, але до чого б не готувалася морально, лайку не стримала.

 – Йосип на кобилі! Біла длань Ісенгарда! – хапаючись за голову прошепотіла я.

Спальня брата була витримана в насичених теплих відтінках синього. Кажу "була", бо тепер  глибока синь не виглядає такою як раніше – скрізь на висоті метра від підлоги чудернацьким бордюром йде візерунок з  невеличких білих ручок. Таких, розпластаних всіма пальчиками, ніби тут невеличкий загін воїнів Сарумана побував. Я ні на мить не полишала Мілану наодинці з фарбою, я точно пам’ятаю як міцно закрила відро і швидко винесла його в сарай, як бігцем повернулася і зраділа, коли побачила як мале чортеня виходить з вбиральні, швидко зібрала з підлоги захисну плівку і скрутивши в пакет винесла на смітник. Оскільки, заснути мала ще не встигла, перед сном у нас був допит. На моє питання де вона взяла фарбу, отримала відповідь – з плівки, там де калюжкою пролилося. Поки я відро в сараї ховала, Мілана ручки вмочила і встигла швиденько кімнату батькам пожвавити, а потім долоньки вимила і ми пішли торт робити. Ближче до опівночі на кухні сиділи ми вдвох з Тамілою тихо дивлячись хто куди. Я собі на руки, Таміла на стіну навпроти.

– Таміла, пробач мені будь ласка. Я так хотіла виправити свою помилку, а ще гірше наробила.

Як не дивно, Таміла сильно засмученою не виглядала, її дивним виразом обличчям блукала ледь помітна і трохи божевільна посмішка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍