Читати книгу - "Необхідне зло, Абір Мукерджі"

так погано, магараджа має свої чесноти,— запевнив він.— Завдяки йому Самбалпур перетворився з неписьменного феодального штату на цілком прогресивного і освіченого, гідного зайняти місце поруч із Калькуттою чи Делі. Він подарував королівству електрику, хоч освітлюється переважно місто Самбалпур, модернізував сільське господарство, хоча більшість землі й досі належить йому. І гроші на все це надходять від продажу алмазів.

— Такому маленькому штату пощастило мати таке гарне джерело фінансів,— зауважив я.

— Самбалпуру взагалі пощастило,— відповів він.— До алмазів був опій. У ті часи торгівля була дуже бурхливою. Ост-Індська компанія вивозила й вивозила його на експорт до Китаю. Пік виробництва вже минув, хоча невелику кількість і досі виготовляють. Кажуть, що це для медичних препаратів, але ходять чутки, що дехто з офіційних осіб непогано заробляє, приторговуючи ним на чорному ринку.

У мене аж сироти по спині пішли. Гірко-солодкий присмак очікування.

— До того ж магараджа має непоганий подорожній список,— продовжив посол.— Я б сказав, що вогні Лондона та вируюче життя Парижа приваблюють його більше за державні обов’язки. Іронія полягає в тому, що йому доводиться звертатись у Делі за паспортом щоразу, як виникає бажання кудись поїхати.

— Чому? — здивувався Не Здавайся.

— Такі закони,— знизав плечима Кармайкл.— Жоден принц не може виїхати з Індії без дозволу віце-короля.

— Схоже, що вони під домашнім арештом,— сказав я.

Кармайкл усміхнувся.

— Певною мірою так воно і є.

Автомобіль звернув за ріг. Попереду височів Сур’я Махал, Палац Сонця. Три поверхи, навіть чотири, якщо враховувати сади на даху, пофарбовані яскраво-жовтим. Побудований у стилі Великих Моголів, з арками та балконами на фасаді, із ґратчастими віконцями, він нагадував конструкцію зі світла, повітря і фантазії, а не споруду з цегли та пісковика. У порівнянні з вишуканим оздобленням архітектурного комплексу наші будівлі в колоніальному стилі здавалися важкими й роздутими.

Охоронець, явно зайнятий більш важливими справами, ліниво махнув, щоб ми проїжджали у ворота, навіть не поглянувши у наші паспорти. Не скажу, щоб це мене аж так здивувало. В Індії, якщо ти білий та ще й на автомобілі, перед тобою відчинені майже всі двері, але, враховуючи останні події, я очікував, що хоча б до охорони королівської родини ставитимуться серйозніше.

Остін зупинився неподалік сходів, які вели до високої арки входу. Біля відчинених дверей з’явився лакей, обличчя його немов із червоного дерева було вирізане. Кармайкл кивнув йому, він підійшов, але без звичних поклонів та човгання, якими б годилося індійцю зустрічати сагиба.

— У нас аудієнція, на нас чекає Його Високість,— сказав Кармайкл.

— Так, містере Кармайкле,— байдуже відповів чоловік.— Сюди, будь ласка. На вас чекають.

Ми пройшли за ним повз дві пари дерев’яних дверей, оздоблених вирізьбленим листям, увійшли до зали, над якою панувала люстра, підвішена на стелі кількома поверхами вище. Тут нас передали іншому слузі, який запросив іти за ним довгим мармуровим коридором, просоченим ароматом трояндового саду. Позаду залишилося ще кілька дверей, і ми опинилися під крилом іншого слуги.

— Навіть і гадки не мав, що знадобиться ціла команда, аби тільки довести нас до магараджі,— зауважив я.

— Не хвилюйтеся,— заспокоїв Кармайкл.— Скоро відпочинете. Його Високість живе за індійським часом. Нам доведеться ще трохи почекати, доки він прийме нас.

Останній слуга привів нас до кімнати, яку влаштував би собі цар Мідас, якби мав гроші. Французькі меблі, позолочені дзеркала, золоте листя. По центру стояв скляний столик на чотирьох срібних слонах і відбивав світло кришталевої люстри.

Ми сіли, двері у дальньому кінці відчинилися, і звідти вийшов Фіцморіс у супроводі вишукано вбраного індійця. Схоже, він був занурений у свої думки і не звернув би на нас уваги, якби Кармайкл його не окликнув.

— Сер Ернест, радий вас бачити!

Комерсант коротко привітався, вибачився і пішов за індійцем.

Ми стали чекати. Минали хвилини, у голові моїй промайнула ціла низка неприємних думок. Ніяк не міг забути Доусона на платформі Говраха. Чи не підозрює магараджа, що до смерті його сина причетні британці? Якщо так, як він зустріне людину, на очах якої сталося це вбивство?

Руки мої почали тремтіти, може, від сплеску адреналіну, та скоріше за все, причиною тому була відсутність опію. Двері відчинились, і вийшов слуга у смарагдово-зеленій курті[18].

Я взяв себе в руки.

— Його Високість бажає вас бачити.

Тринадцять

готовий був побачити посеред тронної зали величиною як Альберт-Гол[19] обвішаного коштовностями правителя на шовкових подушках, якого обмахують величезним віялом із павичевого пір’я. Реальність виявилася дещо іншою. Кімната, до якої ми увійшли, була трохи більшою за звичайний кабінет, уздовж однієї стіни розташувалися книжкові шафи, скляні двері виходили в сад, відчувався ледь помітний запах плісняви.

За позолоченим столом сидів магараджа, сивий чоловік у англійському костюмі та накрохмаленій білій сорочці, широкий комірець якої метлявся навколо шиї, як той зашморг. Схоже, він був зайнятий паперами. На стіні за його спиною висів гобелен із жахливою сценою якогось індуського міфу: принц у золоті зчепився у битві з двоголовим демоном. Над гобеленом — двоє арочних вікон, закритих ґратчастими віконницями. Праворуч стояв диван, ліворуч — полковник Арора і слуга у тюрбані.

Диван щось прошепотів старому на вухо, і той підвів погляд. Горе його видавала ледь помітна срібляста щетина на підборідді та почервонілі очі. Саме так і почуватиметься чоловік, син якого загинув, нехай у нього і понад двісті нащадків ще лишається.

— Містере Кармайкле,— привітався він рівним голосом.

— Ваша Високосте,— відгукнувся посол.— Дозвольте представити капітана Віндгема і сержанта Банерджі з Імперської поліції. Вони прибули висловити свої співчуття і віддати шану. Як я зрозумів, сержант Банерджі був другом ювраджа.

Очі старого просяяли.

— Ви знали Адгіра? — запитав він Не Здавайся.

— Так, Ваша Високосте. Ми разом навчалися в Гарроу, хоча за віком він був ближче до мого брата.

— Сержант Банерджі і капітан Віндгем — це ті офіцери, які вистежили і покарали вбивцю вашого сина,— втрутився полковник Арора.

Погляд магараджі посуворішав.

— Я вам винен, джентльмени,— сказав він.— Не знаєте, що змусило того чоловіка скоїти цей злочин?

— Боюсь, ні, Ваша Високосте,— відповів я.— Він вирішив не здаватися нам і позбавив себе життя. Але є докази, які дозволяють припустити, що його послали з Самбалпура.

Правитель випростався.

За моєю спиною посовався диван.

— Якщо дозволите, Ваша Високосте...— почав він, але магараджа жестом змусив його замовкнути.

— Послали? Ви підозрюєте,