Читати книгу - "Заміж за незнайомця, Уляна Пас"

11.

Свідоцтво про одруження

Уже втретє перечитую ці три слова, але ніяк не можу повірити, що все це насправді… Виходить, Дем'ян не збрехав, і ми дійсно одружені, по-справжньому. 

- А тепер я хочу знати, як так сталося, що ви одружилися, - грубий, але доволі стриманий голос батька Дем'яна змушує мене відірватися від листка в моїх руках і поглянути на всіх присутніх. 

Нас привели у кабінет, великий та просторий. Я одразу зайняла місце в м'якому кріслі, батько на дивані, а Дем'ян так взагалі обперся на камін, який тут також був, тільки не працював. Його батько розмістився за великим дубовим  столом і склав руки перед собою.

- А що тут пояснювати? Ми кохаємо одне одного, - пафосно заявив мій чоловік і, відділившись від стіни, розсівся на бильці мого крісла. 

- За ідіота мене маєш? - гиркає його батько, і навіть мені стає не по собі. Тільки Дем'яну хоч би що. Продовжує усміхатися як ідіот. - Я цю дівчину вперше бачу!

- Тату, вона моя дружина, а не твоя, - м'яко заперечує брюнет. - Ти не зобов'язаний її знати.

- Юля, ти можеш щось пояснити? Чому я нічого не знав? - схоже, мій батько зрозумів, що добитися нормальної відповіді від зятя не вийде і перемкнувся на мене. Просто супер! 

- Ну... все сталося так... несподівано... - боже! Що я верзу?..

Несподівано? Реально?

- Юля має рацію. Ми самі не очікували, що зробимо такий рішучий крок, - Дем'ян повністю нахабніє і кладе свою лапу мені на плече. Він що, реально думає, що хтось повірить у його гру? - Справа в тому, що я давно кохаю вашу доньку, але вона, на жаль, вибрала не мене. У Лас-Вегасі ми зустрілися випадково, і саме тоді, коли Юля дізналася про зраду Бориса. Ідея одружитися була спонтанною, але я щасливий, що ми це зробили.

Ого! А Дем'ян підготувався! Навіть я до такого не додумалася б... Тільки чого в мене таке відчуття, що цей хлопець переслідує якісь свої власні інтереси? 

- То ось в чому справа... - батько задумався. Невже реально повівся на цю дурню? Та він же знає мене, як облуплену! В здоровому глузді ніколи б нічого подібного не зробила... - Ну що ж... Вікторе, я думаю, що нам варто обговорити усе без дітей. Їх бік ми вислухали.

- Йдіть! Потім поговоримо, сину! - кидає у спину Дем'яну, коли той уже переступає поріг кабінету. 

- Як скажеш, татку! - салютує йому брюнет, а мені здається, що він взагалі безстрашний. 

Опинившись у коридорі, опираюся на стіну, тому що ноги відмовляються тримати. В руці все ще тримаю це кляте свідоцтво і уявлення не маю, що тепер робити…

- У тебе такий вираз обличчя, наче хтось помер, а не одружився, - Дем'ян стоїть поряд і сканує мене своїм коронним поглядом. До мурашок...

- Замовкни, ідіоте! - гиркаю та наступаю на нього. Тицяю клятим свідоцтвом йому в груди і дивлюся просто в очі. - Поясни мені,  що це за історія з нерозділеним коханням?! Що за дурня, придурку?

- Я спишу твої образи на нервове потрясіння, але зроблю це тільки сьогодні, - Дем'ян занадто близько, і я продовжую тицяти папером йому в груди. - А що ти хотіла, мала? Щоб я розповів,  як ти напилася до втрати пам'яті і не лише одружилася зі мною, а ще й ніч провела?

А це удар... у саме серце…

Замовкаю і різко роблю крок назад. Уся хоробрість та злість миттєво вивітрюється й хочеться одного: щоб цей вечір нарешті закінчився.

-А ти джентльмен. Не дав мені впасти нижче плінтуса, - кажу тихо, дивлячись собі під ноги. - Тільки я все одно не розумію твоїх цілей. Навіщо тобі я? 

- Так весело, - спокійно відповідає, чим неабияк мене дратує. 

Весело йому, аякже!

- Чудово! Посміялися і досить! Треба розлучитися! - чудова ідея, і я можу собою пишатися. Тільки от коли піднімаю погляд на Дем'яна розумію, що він її не розділяє. 

 -І як ти собі це уявляєш? Про батька свого подумала? Він тільки виграє від нашого союзі, а якщо ти захочеш розлучитися, бідний чоловік може втратити свій бізнес. Спочатку скасував весілля і був номером один по обговореннях. Тепер нове одруження і у фіналі розлучення! Як тобі таке?

Як же мені в цю мить кортіло роздерти його обличчя до крові. Клятий ідіот мав рацію, я й так багато проблем батькові принесла. 

- Я збираюся їхати додому. Досить з мене святкувань, - намагаюся обійти Дем'яна, але куди там. Він так швидко хапає мене за руку вище ліктя, що відсахнутися не встигаю. 

- Ти не забула, що тепер ми подружжя? - знову ця усмішка, від якої хочеться блювати. - Потрібно обговорити деталі. Наприклад, де ми будемо жити. У тебе, чи в мене...

- Розмріявся! - фиркаю та вириваю свою кінцівку. - Не збираюся я з тобою жити! Поговоримо, коли я трохи заспокоюся і прийму той факт, що ти тепер... мій головний біль! 

Гордо покинути цей будинок не виходить, тому що ноги тремтять, як і все тіло. Дем'ян явно це бачить, але, на щастя, не наздоганяє. Лише на вулиці переводжу подих та сідаю у машину таксі, котра, схоже, чекає на когось з гостей. 

Дорога в місто минає занадто швидко. Мені хочеться їхати ось так цілу вічність і не думати ні про що. Тільки от свідоцтво все ще у мене в руках, і це вагомий доказ того, що забути не вийде. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍